Лише аж по тому виникла мовчанка, як випили. Всім заціпило на салат, бо він єдиний був тут в кришталевій салатниці, Оля вперше зробила олів’є, і тому його вийшло багато.
— А от, — кахикнув нарешті Вова, — ніхто не повірить. А я задєлав Ольгу. При помощі перцю.
Оля, яка досі пригадувала бомбу, не встигла ще за ту образитись. «Добре, що хоч ця дура не прийшла», — думала вона про Таньку, щоб не думать про себе.
Вона побачила клумбу, і навколо клумби, як там стало порожньо, буває такий момент, коли пасажири зникають. Клумба про це знала і тому нарешті полегшено зітхнула, але не Оля, бо вона, по-перше, хотіла, щоб люди були. Й не лише пасажири, але й Костюченко.
А, по-друге, оно той тип, що оно криється за кіоском і крізь нього дивиться на Олю. Він вже кілька разів переходив до стовпа. Наче там висіла таблиця не про один маршрут, а про багато, щоб кілька разів туди підходити й вивчати розклад. Коли людей багато, то таких типів менше видно, особливо такого, який дивиться на тебе крізь кіоска, довго вивчає. Бо йому це подобається, вивчати.
Оля притиснулася до баночки, та була зручна для цього, тому що була в паперовому пакетику, непрозорому такому, бо якби цей пакетик був з поліетилену, то він був би прозорий. День, навпаки, втрачав прозорість, йшлося до вечора. І це давало надію на нових пасажирів з роботи, серед них міг знову бути Костюченко; хоч він був хитрован, але ж він мусив їздить додому?
— Не свисти, — сказав Толя. — При чом тут перець?
Бо він до цього лише мовчав, і тому сказав лише зараз.
Вова на це хитро сміявся. Горілка од другого тоста здоганяла перший, це було добре, хоч і не бомба, і можна було вже не поспішати розказувать про таємниці, яких ніхто, окрім нього, не розумів, навіть Оля, яка часткою цієї таємниці була.
— А хто помне таньцюльки? Ву Таньки? Ну, коли ми рішили одмітить?
Всі пам’ятали, бо спека була нелюдською, саме впала на той день, коли всі з класу вирішили зустрітися. Ну, не всі, а лише, хто прийшов. Танька взагалі була дуже хитра і весь час любила, щоб збиратись разом. Хоч вони до того не любили в неї збиратись, бо вона була не скупа, але жадібна.
Хихотнув Валера, бо він там був. І ще Вовка, а більше з присутніх нікого. Ще були негри. Нові, яких ніхто не чув, на касеті. Хто це їх тоді приніс? Вовка приніс, він працював уже на підпільній фірмі, бо йому вже тоді довіряли, там тиражувалися виконавці на касетах і дисках, і він міг взяти що завгодно, чого ніхто не чув.
І там з ним працював охоронець, який до цього був солдатом. І от вони там, в армії витворяли, бо були десантниками. Як були там у них танцюльки на ткацькому комбінаті. То солдати крали на кухні для цього дрібнотертий червоний перець.
— Нафіга? — почав пригадувати Валера те, чого пригадати не міг.
Оля теж почала пригадувати те саме, і починала поволі ненавидіти оцих обох, бо не могла збагнути, в чому там був секрет.
— Бо тут главне, шоб ковра не було, — пояснював Вова, поблажливо поглядаючи на стелю. Він хотів поспішати, бо тут був ще один, хто знав таємницю. А з іншого боку? Який ідіот поспішатиме з такою історією? — Вобщім ті солдати, вони були десантники. Й добре кумекали. Бо вони там на танцях не дуже котірувались. Піти з солдатом? Це могла собі тільки жінка позволить. Да і то не всяка. А дівчата цього хотіли не хотіть. Вобщім я теж беру п’ять пакетів. Мілко мелетого перцю. А перець — це шо? Це, фактічискі, пиль, особинно на красному паркеті. І ти, поки там усі здрастуються, починаєш його висипать. Равномєрно так, в тому місці. Де будуть танці топтатись ногами. І от гоцалки пішли, я тоді спеціально класний музон припер, — а ноги шо дєлають. Коли танцюють? Вони потіють, і пил од цього піднімається вгору, і починає од цього кругом прилипать. — Він міг ще загадково обводити поглядом присутніх, бо ще ніхто не підійшов ближче до таємниці, ніж він: — І от той пот має таку особиность, що він мокрий, і особино липкий. І перець шо? Де мокріш, там і прилипкіш. А дєвочки, ти прости мене тоді, Оля, трусиками ж пріють. І на їх нема брюк, як на хлопчиках.
— Не свисти... — прошепотів захоплено Жорік.
— Так за шо п’єм? — не втямив Юра, бо його сюди привели не для того, щоб тямить. — За трусики?
Оля була тут остання, яка не збагнула. Той спалах взаємності, тодішній, спекотного вечора на спекотному горищі у Таньки в неї не пов’язувався ні з якими обставинами, окрім спалаху. Вона дивилася на Вову й не вірила: невже скаже?
Вова дивився на фужер, або на стелю. Бо він тут був найвищий, і йому було до стелі навіть ближче, коли він стояв.
— Так при чому тут трусики? — підвівся й Юра, який знову про них не розумів, і тому вирішив випити стоячи.