— Давайте ж вип’ємо. За них, — махнув склянкою Вова, — бо вони тоді од сильного того перцю почали свербіть. І викликать у них сильний прилив крові, у всіх дєвушок. Но Оля не вся. Вона дуже добра, но дуже скупа. І коли ми з Ольою пішли покурить. На горище... Словом, за тебе, Олько!
Вона переводила погляда з нього на Костюченка й не знала, кого дужче треба ненавидіть? А може, цього козла Аліка? З його дристаною бомбою, яку чи він сам придумав, чи йому якийсь козел підказав? Вона пригадувала ту лавочку нічну, де вони кайфували шампанським, і щосили не хотіла порівнювати з тими спекотними танцюльками в Таньки, й лютилася про те, як вони з Танькою, виявляється, мало знають про цих козлів. Хоча
Танька після тодішніх танцюльок вже ніколи не збирала в себе, бо вона була дуже хитра для цього.
День народження тим часом розгортався і одходив од третьої склянки, графин теж, бо його поменшало. Однак Костюченко недовго дав йому спочивати:
— Я, як тамада, — казав він, бо був тут старший за всіх не так підпадав під горілку, — пропоную налити ще по одній.
— І випить за Олю, — нарешті покинув мовчати Валера. Бо він не любив мовчати, але й говорити не любив. І завжди ждав, що, нарешті, цей клятий язик дасть йому змогу. — Я не можу похвастацьця таким, як ви, бо ми з Ольою зблизилися, помниш, Олько? При помощі «Пансіона любві».
Оля в школі найкраще писала твори. Валера довго мучився тоді, бо знайшов у батька під дерматином обкладинки з дембільського альбома кілька аркушиків, де ксероксом було перезнято такого великого оповідання, завбільшки з невеличку повість. Він, нічого не підозріваючи, почав читати і вже через кілька сторінок відчув бурхливий прилив крові. А коли дочитав до кінця, то вічув відлив, бо «Пансіон» уривався напівслові, на самому його найцікавішому.
— Олько, ти це... — почав він, — ну, треба твір дописати.
— Що, задавали? — лякнулась вона.
— Не з програми. Тут один шедевр треба дописать до кінця. Може, навіть пару речень, — уже брехав він. Бо йому було цікаво, от у хлопців «Пансіон» викликає приплива, а чи викличе він у дівчини? Отак, одразу?
Вона прийшла і він сунув їй листочки, вона уважно почала читати а потім уважно зупинилася. Отак зосереджено почала пальцями, без участі рук, розстібати блузочку. Комір не піддавався.
— Тобі... погано? — прошепотів Валера.
— Ні, — теж тихо відказала вона, — просто одежа може пом’ятися.
І зняла її всю; так швидко, шо Валера з першого разу не встиг, бо він же не читав тоді, а лише дивився, як вона читає, якби вона хоч довше тоді це робила, а то одразу — раз! і гола. Що вже на другий день, палаючи од ганьби за перший, він запросив її дочитать, і вони встигли разом, а потім встигли навіть роздягтися спільно, а не по черзі.
На мить завмер день народження.
— Ну? — не витримав він павзи.
— Ну, потім був сильний прилив крові в Олі. І.
— От не випить за це — гріх! — тамадував далі Костюченко. — По маненькій, за нашу Олічку!
Вона спробувала на мить зрадіти, але потім пригадала, що тут відбувається і увірвала.
Потім вирішила зійти на протилежний бік зупинки. Бо той ідіот навпроти вже не ховався за кіоском. Бо був уже добрячий вечір, час, коли тролейбусів меншає, і разом з ними надія побачити Костюченка.
А не того ідіота, який почав обходити навколо, аби вона од нього не заховалася; він вирішив зобразити приємну посмішку на лиці, а вийшла самовпевнена. Оля озирнулась. Але по цей бік зупинки по виямках була біла потеруха. Якби це було взимку, то можна би було уявити, що то сніг, але стояло літо і вочевидь, що то лежало безліч перетертих натовпом використаних талонів.
— Так ето, значить.
Сказав незнайомець. Він вирішив багато говорити, а потім вирішив, що вже й так довго витратив часу на оглядини.
— Короче, — сказав він.
Навколо був лише вечір і ні за що було зачепитись поглядом, бо це ж тролейбусна зупинка, яких на світі є тисячі.
— Вобщім, — продовжив він, щоб знову вмовкнути.
Тому що вона — глуха, чи що? Людина з нею говорить, і наче як пусте місце. Наче як порожня зупинка?
— Давай не будем, — знову почав він.
Так, що вона не втримала слів:
— Що не будем? — примружила вона очі. — Я тобі хто така, що ти вичитуєш?
— Хто така? А ти не притворяйся. От хто ти така.
— Яка? — примружилася ще.
— Така, що з Окружної тебе погнали? Так ти тут?
До неї ще не дійшло, що в такій ситуації означає «Окружна». Бо вона відчула, наче він вимагає, аби вона просто була винна перед ним, і звинувачує, хоча й переконаний, що це неправда, йому те байдуже — головне, щоби отут, просто так, на порожньому місці вона була винувата — бо винуваті всі, лише кожен щодня вимагає, аби про це щораз нагадували.