Однак це була Оля. Вона вчила його про Ясперса, і говорила так ясно й зрозуміло, що Петренко міг уже не слухати. Бо був відданий Юнгові. Бо Оля не хотіла бути відданою Петренкові — вона боялася сумнівів, які можуть увійти в її життя; до такої міри, що коли в них починало вже виходити, вона уривала. Чим одкинула його у клас сьомий. До гамлетівських сумнівів типу «вийде чи не вийде».
Тому він узяв дволітрову флягу пива.
— Навіщо? — питала Оля.
— Ти розумієш, така фляга, вона пластикова, вона зручна. З неї можна пити, не пускаючи усередину повітря, — зазирав їй у очі він.
Є навіть такі люди, які вважають, що найбільше вільних лавочок на кладовищі, а тим часом їх найбільше на стадіоні, особливо, коли там немає матчу — таке трапляється з стадіонами вночі.
Коли вони дійшли туди, вони дійшли до Гайдеґґера. Оля промовила:
— На відміну від Канта, Гайдеґґер...
Тоді він поцілував так міцно, що увібрав і Канта і цього, Гайдеґґера. Він цілувався з нею щосили, щоб не показати їй, що уміє це краще за неї, аби не образити, бо тоді вона вже не зможе ховатися за філософію. А за що? За те, що її чоловік, коли він був не в нічну, а з нею, колись свого часу не зміг подолати відстань між восьмим і дев’ятим класом? А відкладав це на десятий? На перший курс інституту? На аспірантуру?
Петренко то клав на лаву Олю і лягав зверху, то сам лягав і клав її на себе, однак нічого не виходило. «Може спершу роздягтися? — мучився він. — Чи спершу розстібнутися? А потім і роздягтися?» — не розумів він. Бо тут за три метри поруч не було ріки, де роздягатися звичен кожен. Він думав про це, не одпускаючи губами Олю, бо тоді вона зможе продовжити фразу про двох далеких філософів і все уб’є остаточно; те, чого ще не добив її чоловік. До такої міри, що вона захопилася кантовою «Філософією кохання». Більше, ніж Кант. І Геґель, який про любов писав, чи ні?
Ніч зручна тим, що вона темна, особливо, коли в ній нема ліхтарів, особливо ввімкнутих. Отак, як Петренко, бо йому, нарешті, прийшов струм; і, щоб він не одійшов, хлопець щосили поліз під плаття, на превеликий подив, воно не опиралося. Тоді він перевірив, чи опиратиметься, що є під ним — не зустрів супротиву, а навпаки. Якби він міг тоді говорити, то сказав би:
— Нарешті!
А почув:
— Бутилочку, можна, я заберу?
Несподівано до нього дійшло, що то промовляє не Олин голос. Він виткнув голову з пластикової фляги і побачив за нею дивного чоловіка, там, де, окрім порожніх лавок, нічого не мусило бути. Особливо, якщо це типовий бомж:
— Бутилочку, говорю, оддайте.
Сказано так, що й Оля знову опинилася на стадіоні, вона подивувалася не з цього факту, і навіть з бомжа не подивувалася, — а з того, що уперше в житті забула не лише про стадіон.
Так само, як і бомж, Петренко мовчав до нього. Двобій тривав, доки хлопець не посунувся оком до пляшки і помітив, що вона лише трохи надпита.
— Тобі повилазило, вона ж повна, — вимовив він.
— А, ну тоді я пошов, — була відповідь.
Яка провалилася наче під лавки, туди, куди й бомж, тобто коли вони розплющилися, навколо від них віддзеркалювалися лише зорі — кожен з двох подумав, чи не привидівся їм тут персонаж? Щоби переконатися, Оля тихо надпила і передала Петренкові. Той приклався так, що відчув на пляшці попередні її губи. Пиво поштовхами одкидало в дійсність. Де знову було плаття, яке слід було долати спочатку — таке біле, що коли навіть закриєш очі, воно однак перед ними сяє.
А коли одкриєш — теж. Що Петренко почав думати навіть, яке з них краще?
— Про що ти думаєш? — запитала вона.
Й злякалася, що банально.
Вітромасажер пестив плечі.
— Про твоє плаття, — зізнався чесно він, бо в нього багато чого було такого, про що він думав, щоби поділитися вночі з дівчиною.
— Ти серйозно? — посміхнулася, нарешті, вона.
— Воно таке біле.
Нахилився і поцілував тканину, наче присягаючись на вічне служіння і в подяку відчув на своєму чубові її долоньку, за цієї мовчазної згоди він посунув його, покірне, вище. Вона відкинулася на лаву, довжелезну, таку, що можна відкидатися добезкінця.
Петренкові би вистачило й коротшої. Він уже одкинув усі мрії про Олю, лишивши найпростішу — зробити це, як завгодно, аби тоді між ними не поставала ні філософія, ні законний чоловік, а вже потім, другим разом він зробить все омріяно, так, як того хоче вона. Навіть не уявляючи своїх бажань, бо ще не вміла їх, тримаючи усі неозначені, притамовані, нехай уже Петренко, Іваненко, Сидоренко — хто завгодно з цього стадіону, жадано розвернутого під зорі.
Телескопом, який вбирав небесну силу, де в епіцентрі опинилися, нарешті, двійко, між якими це не повинно траплятися, й кожен з них знав про це, але вирішив щосили зараз негайно подолати, аби хоч раз опанувати долю, а не навпаки.