— Так ви вуже допили?
— Я спрашуваю: ви вуже допили? — повторив бомж.
Зоряна потеруха впала на них вся. Що Оля закліпала, неначе нею запорошила око.
Петренко себе відчув флягою. Бо рівно половина пива була в ньому, а інша — стояла на сусідній лаві. Ще далі стояв суб’єкт. Бо придивитися до нього було нелегко — професійний камуфляж неначе маскхалатом огортав благеньку постать. Єдине, що рятувало, це те: Петренко був чомусь подумав, що це чоловік Олі опинився тут. І от виходить, що ні.
— Ти що, не бачиш? — хрипнув Петренко.
Бо Оля обсмикнула плаття. Бомж нахилився:
— А-а, ну да. Ви ізвініть, ну я думав, шо бутилка вже пуста вся. Ізвініть.
Казав він, але не йшов.
— Що ти стоїш? — питав його Петренко. — Люди недопили, чого ти тут ходиш?
— Ну то давайте я дуп’ю, — по-простому відказав він. Що Оля не втрималася:
— А навіщо вам, пробачте, ця фляга? — й сіла до нього спиною.
Він нутром відчув, що слід боятися її, аніж хлопця, ця, в білому, залегко вхопить його й кине вниз з ярусу. І приклав руки до серця:
— Бабкам! Бабкам на базарі я ношу. Ну, тим, шо молоком торгують.
Що вже й Петренко прокліпався:
— Стій, дружок, а чого це ти питимеш моє пиво, я не врубався?
—Ну, я ж не даром. Я отработаю.
Небо придавило стадіона.
— Я вам свою жизьнь розкажу.
Бо воно було завбільшки з ту історію, яка зараз мала пролитися з вуст незнайомця.
Що весь вітер втих.
— Ну, давай канай звідси, — підвівся Петренко.
Й нарешті побачив секрет швидкого бомжевого зникання: той спритно по діагоналі перекотився ослонами й провалився у отвір сектору.
— Він ще й досі тут? — сухо запитала вона.
У відповідь Петренко гучно ковтнув пива. Й подав їй.
— Я не буду. Тепер принципово не буду, — мовила вона.
Так, що він лякнувся, що йдеться не про пиво, тому безпорадно сів.
— Воно таке біле, наче зіткане з зірок, — зітхнув.
— Ти про що?
— Про твоє плаття.
Бо вирішив мати справу з ним, а не з Олею, воно, принаймні, не балакало, він вирушив ним, пестив тканину, вона відповідала взаємністю. Цілував, присягаючись у вірності знаній вірі, якій треба складати клятьбу щоразу наново, торкаючися вустами прапора займаної незайманості, щоби майорів і тріпотів без найменшого вітерця, не згірше за Петренка, який на той час забув рахувати, бо, якби не забув, що усвідомив, що розпочинає втретє за ніч. Яка теж розпочала. Її було так багато, що вона залегко би прихистила на цих ярусах і не одну парочку. Тому вона володіла ними спокійно, зачепившись за зорі і втупившися у чашу, складену з секторів, доглядаючи своїх обранців. Петренко подолав плаття, переборов і ліфчика, і все інше, що насправді іменувалося Гайдеґґером і Ясперсом, проклав і протулив, незважаючи навіть на те, що лави, довжелезні, насправді були дуже завузькі, аби лягти поруч і притиснутися. Але вони так міцно обійнялися, що здолали й це і перекинутися стало залегко, бо й стадіон почав поволі перекидатися, як отой колишній човен за три метри біля пластунської ріки, перекинувся і з полегшенням поплив зірками догори дном, аби надійно затулити закоханих од них самих.
— Ну так вуна пустая? Вже, говорю, пустая?
Бомж стояв невдоволено й ображено.
Через те, що є на сім світі люди, які можуть цмулити пиво непохапцем. Або через те, що можуть. Він, власник цілого стадіону — а не має до кого тут тісно притиснутися — може, тому голос його бринів кривдою?
Оля почула його першою, а Петренко ще деякий час ні. Він не міг повірити. Що вже який раз човен знову перетворюється на стадіона, особливо з того боку, де небо почало розвиднювати його. І щосили подумав:
«Наступного разу візьму ніж».
Що не відчув навіть, чи зробив це уголос, чи ні.
— Ви не подумайте, шо я очинь люблю пиво, — провадив' той. — 3 нєкоторого врємєні це не так. Но могу допить єго. — Тут він швидко схаменувся: — Не за дурняк, я отработаю, я можу многе цікаве розказать...
Це отут сиди, отут невідомо чого чекай. І якийсь хтось прийде, аби поділитися історією свого існування. Що Петренко насилу підвів голову:
«Я зараз розкажу тобі твою смерть».
А натомість видавив:
— Ну, гаразд. Давай, розказуй своє життя.
__________________
Медпоїзд
(диптих)
Story one
Я зміг утиснутися в крайній вагон, бо він був зелений, зеленіший за інші, бо з нього тхнуло зеленкою, тут, окрім медиків та запеленаних пацієнтів, втислося ще бабусь-аборигенок, ці до інших вагонів влізти не змогли.