Потяга трясло навсібіч, але, слава Богу, переважно уперед.
І навіть лягти вдалося, там, де лаву обсіло п’ятірко переполоханих бабців, я вклався вздовж їхніх спин до стіни. Й усім у купе стало заздрісно, бо ніхто раніше до такого не додумався.
Не заздрив лише той, у білому, у бинтах. Намотаних навколо нього на каркас, отож він сам законно лежав, і двійко молоденьких сестер стерегли його місце. Звісна річ, кожна з бабок мріяла полежати й собі, проте, позаяк я перший це винайшов, то вирішив, що спершу одісплюся, а потім поступлюся, однак, як назло, я почав мріяти то про руденьку, то про чорненьку медсестричку. Бо я збуджувався од медпрацівниць, вони були лаконічні, себто в білому, й на них завжди нічого, окрім чистоти, не було. Такі все знають з профілактики, а особливо з гігієни, тому падла підсунути їм значно важче, аніж усім, хто не є медичками.
Прокинувся я од того, що мої бабусі захтіли здиміти. Г це поривання саме по собі заспокоїло начлікаря. Який з’явився на порозі з твердим наміром його переступити. Медсестри нітилися, винувато косили очима на забинтованого каркаса і не йняли віри:
— Ви будете його дивитися? — м’яли вони бровенята.
Руденька одпустила свою, віднайшла течку й простягнула її так, наче це була її власна історія хвороби.
От би було добре полежати на лаві за такою спинкою. Тим часом бабці з переляку ущільнилися.
— Зроблю огляд. Я не підпишуся, доки не огляну. Я лікар, — провадив начмед.
Мені також закортіло дременути, однак я збагнув, що можу прикинутися сплячим. І тут закрутило в носі — лікар полоскав руки в мисці з сулемою, потім обережно заходився розмотувати обинтя. Покоївки вимушено допомагали йому, а з сусідніх купе також усі повтікали, хто був, звісна річ, яка тут постане картина, а, особливо, сморід. Моє слабкодухе око прагнуло заплющитися, а ноги чкурнути, однак дзуз їм! В мене були ще руки, і тому я ними вчепився в полицю і щосили не прикидався сонним, а прикинувся, наче прокинувся.
— А ви ж як хотіли? — мотав бинти той. — Подивимося, а тоді й підпишемося. Я — лікар. А не якийсь там... експедитор.
І про всяк випадок знову сполоснув долоні в сулемі.
За бинтуванням поволі оголювався каркас, медички-сестрички сахалися, аби припадком не зиркнути туди.
Там виявлявся доволі міцний парубійко. Він лежав і сопів. Що лікар кілька разів переводив погляда на історію хвороби, потім на сестер, тоді знову на хворого. Потім раптом зупинився на мені. Я заплющився. Щоб він мене не помітив.
— Лепра? — перечитав він діаґноза.
— Мугу, — прогудів пацієнт.
— І вас везуть до лепрозорію? — рясно закліпав лікар.
— Мугу, — погодився той.
— Ну ви ж не хворі?
— Так, — погодився той, помовчавши.
Якби тут, як годилося, була муха, то почулося би її дзичання — така запала павза.
— А як же ви сюди потрапили? — почепив на неї лікар питання.
Юнак вперше озирнув купе, потім запитально медсестер, але ті щиро перезирнулися. З чого випливало, що то не вони ставили діагноза. А головлікарка їхньої поліклініки, про яку згадав хлопець:
— Врачиха мене визвала і мені її поставила, ну, болєзнь.
— Не вірю, — не вірив лікар, бо він також був у цім закладі головлікарем.
Юнак знизав рожевими плечима:
— Воно міні нада. Отак взяла, отак поставила.
— Чому?
— Я так собі думаю, шо я їй чимось не понаравився.
І почервонів далі од плеча починаючи, бо, лежачи голий, розумів, що такий, як він — може лише «наравитись».
— Не вірю, не могла ж вона вас легко запроторити до лепрозних.
— Могла.
— Отак за просто так?
— А за що ж іще? — червонів парубійко.
— Встаньте.
Той виліз з каркасу.
— Покажіться.
Той скинув і майку — червонів він, виявляється, скрізь, це ж треба мати стілько рум’янцю. Яким щосили засвідчував відсутність лепри.
— Покажіть.
Хлопець ніяково кивнув сестричкам, і ті по-військовому хвацько одвернулися. Той показав і розхвилювався ще дужче, адже й там не виявлено ніяких ознак; того, за що його транспортовано Бозна-куди.
— Скільки, цікаво, ви оце його везете? — почухав лікар у себе за вухом, а не в медичок.
— Два тижні, — нарешті почервоніла й руденька. Руденькі мають таку білу шкіру, що їй дуже важко червоніти.
— І не помітили, що він здоровий?
Увесь медпоїзд напружився, дослухаючись.
— Як? — кивнула чорнішенька на каркаса.
— Він мовчав, — додала світлішенька.