Головлікар шпурнув бинти в куток:
— Ну ви ж чудово розумієте, що коли б він потрапив серед лепрозних, то неодмінно б заразився?
Знову запанувала мовчанка, така, що хлопець одсунув каркаса й знеможено сів. Тривала вертикальна постава стомила його.
— Так, — мурмотіли водноголос ті, — розуміємо.
Лікар жбурнув туди ж і теку з документами.
— Але, — закліпала чорнішенька, — але він це також розумів.
— То що ж мені тоді, — загудів парубійко, — кричати на весь вагон? Що я здоровий?
— А чому б ні?
__________________
Медлікар
(диптих)
Story two
Чого це я тут? Півгодини пересадки, скільки отаких півгодин — і життя пройшло, завжди це трапляється в райцентрах, де, окрім церкви, якої вже нема, ні на що глянути. Або на краєзнавчий музей в помешканні старої школи, одібраної в розкуркуленої сім’ї, де є експонати про все, окрім розкуркулення. І добрячий замок на дверях із тієї ж епохи.
— Зара поїм, зара дозаправлюся, — тлумачив шофер найнедовірливішим з пасажирів. — Машина тоже кушать хоче. От люди. Куди його спішить? Ну, піди разомнись чи попісяй, от народ.
Ще на майдані була лікарня, вона відгонила, як личить їй, райцентрівській, хлоркою. Сільські хворі пахнуть не так, як міські, а «карасіном». Чого їх там стільки позбиралося? Пошесті ж давненько вже не було. І от коли мій погляд впав на вивіску, несподівана тривога опосіла мене — «Горчухнівська районна поліклініка».
Я навіть сів, щоб пригадати: в головлікарки цього закладу має бути подібне прізвище.
Яке? Зайшовши досередини, довелося лякнутися кількості недужих, деякі були в такому стані, що мимоволі хотілося пригадати того вірменина-лікаря, який в Штатах сів до в’язниці, бо вбивав шприцом невиліковних. Яке в нього прізвище? Та, звісно, не таке, як у цієї, головної тут:
«Гороховецька». Ще одна табличка поруч запевняла, що «прийому не будет».
— А може, й буде, — кивали бабусі, які на своєму віку бачили й не такі дива. — Врачиха як захоче, то й буде.
Звідкіля я її в біса знаю?
Вийшовши зі стиску, я побачив серед автобусів і свого — кілька охочих допомагали водієві носити з салону каністри з пальним. Деяким краплям щастило уникнути бензобака й вони поринали в теплу надвечірню пилюку, не маючи навіть сили перебити її пахощів. Чи в них тут і автозаправки нема? Що за край дивовижний?
Отут я й пригадав рожевого хлопця. Довелося кого обстежувати у вагоні — хибний діагноз конвоював його до лепрозорію, звісно, на заріз — хлопчина бо був здоровісінький. Пам’ять тоді зачепилася за назву лікарні, яка його надіслала, бо та була майже тотожною з прізвищем тамтешньої «врачихи».
На майдані, та ба, в райцентрі не було жодного, хто би виглядав краще за того «лепрозного». Чим він тоді не догодив «главврачисі», цікаво? Лише хіба, що був еталоном надмірної життєвої сили.
«Варто подивитись на таку, — подумав я, — хоча б краєчком ока».
Не встигнеш обійти фасада лікарні, як ураз потрапляєш у незвичний спокій. Тут вечір упокорив дерева, й вони оддавали денне тепло, змагаючися з майбутньою нічною прохолодою; ген за воротами куняло кілька авт, певно, начальницьких: ментовський «бобік» і дві допотопні «ВОЛГИ».
Ні душі на потрісканих лавочках. Наче й не товкся цілий натовп там, усередині. Ці диспропорції штовхали до думки: а чому, власне, «прийому не будет»?
Обійшовши корпуса, я потрапив до іншого, одноповерхового, незайманого, як і кошлата рослинність навколо нього. Густючі випари чинили б чималу фітотерапію, якби були не од бур’янів. Бляха, хто тут джунглі такі розплодив? Тиснучись попід стіною, аби не зачепитися за реп’яхи, я почув чи стогін, чи сміх — щось таке стиснуте.
— Маріша, одкрий, — благав його інший голос. Такий, як коли би місцевий суддя хтів надати собі ніжних інтонацій. У відповідь — зловтішний стогін радості.
— Ну, Маріша, ну шо я, буду голий в калідорі торчать? — благав баритон. Торсання замкнених дверей додавало нерішучості інтонаціям. — Маріша, ну, — благав він, з’їжджаючи на тенор. — Гороховєцькая, ну, сука, ну. Ну, не будь же ти такою су кой.
Торгання припинилося, і я краєчком ока зазирнув у шибку. Тут же воно вперлося в досконалу жіночу голу спину. Яка спиралася на підвіконня, пахнучи, міцна її генетика посилювалася, певно, щойним перебуванням в сауні — специфічний дух березових випарів та м’ясисті сліди віникових ударів вздовж хребта засвідчували щойну процедуру.
Цікаво, яка вона з лиця? Неважко було уявити — теж, певно, рум’яна. Я не помилився — міцний її профіль, повернувшися впівоберта, припалював цигарку. Судомисто затяглася, й цей жадібний ковток диму спіткнувся об нутряного стогона, що рвався назустріч. Реп’яхові духм’янощі поступилися тютюновим — цигарка була надто імпортною. А я стояв заворожений досконалою спиною, наче списаною з анатомічного атласу, низьке підвіконня опертям додавало монументальності, особливо, коли Гороховецька задрала догори гостре підборіддя насолодно випустити дим під стелю.