Звідтам, з «калідору» війнуло жіночо-чоловічим реготом і лопотінням босих ніг по лінолеуму — цілий гурт пробіг, заохочений п’яними начальницькими реготами, викотившися, певно, з парилки. Головлікарка лиш пхикнула на те новим кавалом диму, віддавшися цигарці. Пересунула сідниці, й тут тонко теленькнуло металом, лише тоді я добачив хірургічні інструменти, розкидані підвіконням.
«Це що, прозекторська? — змикитив я. — Ну, не хірургічна, це напевно». — Моторошну мою думку підтверджувала приземкуватість будови, а також відлюдність від інших корпусів. — «Чорті-шо, Їй-Богу. А, може, там у них душові? Чи вони сауну до моргу прибудували? Хто вони такі?»
По-людському цю жінку можна зрозуміти: попарившись, хотіла побути спиною до вікна, аби трохи охолонути.
«Однак хто це будує сауну поруч з трупарнею?» — ось яка думка м’яко непокоїла.
Влаштовувати гульки, коли лікарня переповнена пацієнтами з цілого району. Оно зараз автобуси мусять рушати і розвезуть усіх по домівках, отже, на прийом ніхто не потрапить?
Перед очима знову постав нужденний натовп — такої безнадії, як у сільських хворих людей — це треба пошукати навіть по Україні.
Я стояв опостін з головлікаркою і думав про діагнози, які вона ставить. Звісно, можна й помилятися, однак образ того, з рожевою шкірою, юнака, рокованого на лепру — та не треба й лікаркою бути, аби збагнути: чим-чим, а не лепрою, здатен такий хворіти.
Правда, коли я по інтернатурі прийшов до нашої поліклініки, там розповідали про гінеколога. Той, коли від’їздив, то збігся цілий гурт пацієнтів проводжати, з букетами, подарунками. А вже потім, коли взяли на його місце нового лікаря, то виявилося, що попередній лікував од яких завгодно хвороб, лише не справжніх.
— Гороховєцька, іменем закона, — муркотнув з коридора знайомий баритончик, він торсав двері, доки босоногий гурт регітно не підхопив його й не потягнув у надра споруди.
Найцікавіше, що головлікарка аніяк не прореагувала на ті намагання. Так вона була захоплена собою, а точніше, цигаркою, вона задирала її догори, а, затягуючись, злегка поплескувала себе по натягнутій шиї. Іноді смаковито ляскала під пахву.
Я зиркнув на годинника. Мені лишалося, пані Гороховєцька з Горчухнова, п’ятнадцять хвилин бути тут. А потім ти знову на самоті лишишся з юрбами селян, які нестимуть своє здоров’я до цих стін. Люди духм’яного краю, які ж ви, тут я хотів подумати наївні, коли проринуло інше слово: терплячі, вас тут калічитимуть, труїтимуть, а ви однаково будете штовхатися в «калідорах», переповідаючи одне одному свої болячки:
— Оце в нутрях все болить і болить. Й ніякі лікарства не помагають — ну ні одне.
А коли хтось із вас прозріє, то правди не добуде, бо позиватися доведеться через отого законника, отого з приємним баритоном, який легко зривається на тенорок.
Гороховєцька дзенькнула, розсунула причандалля й сіла на мармурове підвіконня, притулившися спиною до холодних ґрат. Поринувши чи то в стелю, чи то в цигарку, про що думала ти? Всотуючи міркування неквапом з димом? Добряче обіпершись добрячою спиною, добряче покурюючи? Про нові розваги з діагнозами? Ні, бо вона вільною рукою почала торкати себе за груди. Й було чого там торкати і торкати.
«Там ще роботи й роботи», — мало не вголос бовкнув я.
Потім знову плескала себе по шиї, тіло її, досконале, таким і залишиться, навіть тоді, коли ця шия постаріє.
Рука її сперлася на мармур. Маючи досконалу фактуру, вічну, як і камінь, притулилася біля самісінького хірургічного ножа. Лискучого, такої собі пародії на велетенського скальпеля. Як і вся ця лікарня є пародією на прозекторську. Кривлячись од огиди, я взяв його пальцями. Потім у жменю. Й, надтиснувши з тилу, пропхнув їй під ліву лопатку. Ту одкинуло од вікна так швидко, що вона не встигла виплюнути цигарку, упавши нею на діл.
Одхиливши реп’яхів, я вийшов на майдана. Там, диркнувши, заторохкотів мій автобус, і млосні надвечірні пасажири попідводилися з лавок, аби пхатися йому в дверях. Полізши останнім, я заскочив себе на думці, що ніяк не можу пригадати: