— Яке ж прізвище було-таки в того вірменина?
__________________
Розділ IV. Не треба сліз
Не треба сліз
(Із циклу «Колоніальні апокрифи)
Оці українські сльози про долю, волю, нарікання на історію, що вона несправедлива. Тут треба знати, що до Господа з’явилися дерева та почали нарікати на сокиру, що та їх нещадно рубає. А Господь примружився отак, по-батьківському, вийняв люльку із рота і мовив:
— Сокира, кажете? А ви придивітьця до неї, панімаєш, із чього в неї зроблено ручку?
Отак і наша воля-доля, бо плачемо ми всі разом, а жоден окремо й на таке не варт, не кажучи вже про те, що думати треба щосекунди, бо проґавиш к бісу той момент, коли навколо тебе почне історія творитися. Прозівали ж, коли із Русі почала Малоросія бути. Й прозівали потім, уже маючи досвід і стерігши, як із усього цього постала назва Україна, чим ми зараз і називаємося; а Московія стала Росією тим часом, і ніхто не писнув. І вже готові «обустраюваться» в Русь, цей логічний крок вони зроблять, і ніхто тоді в світі не збагне, де тут хто. Бо ще й досі вони називаються присвійним прикметником «русскіє». Тобто це єдина назва на землі, єдиний такий народ, де в назві криється належність її. Чиї? Русскіє. І це їх муляє дико, і змушує нас, тобто споконвічну Русь, «українізуватися» все далі й далі, аж до повної нашої нівеляції і пощади нам тут не буде, бо треба ж цьому угро-фінському народу утвердитися не в своїй історії.
А почалося все це з простого статевого акту, товариші малороси. Бо порода в їхніх царів була дуже хирлявою. Бач, коли Рюриковичі зробили в Київській Русі переворот, почали стравлювати межи собою усі наші племена й підставляти їх під орду по черзі, аби ослабити для всякого випадку, аби русини не рипалися, чубаті. Так це в них далеко зайшло, що почали вони всі успадковувати владу, ріжучи батька син і навпаки; от і поменшали в рості.
Що почалася серед Романових гемофілія й взагалі безплідність. Що Наришкіна не могла свойому Романову спадкоємця трона, майбутнього Петра І народити, ну ніяк — а як же тоді з Московією, як же вона без Петра на Великоросію перетвориться?
А саме тут тоді у нас на РУСІ підріс один здоровенний парубок Григорій, і батьки його, таки ж русини, не подумали, замість того, щоби такого велета чотирьох аршин та оддати куди слід у козаки, взяли, дурні богомільні, та й направили його у ченці. Де він щосили свою А:илу постами гамував; і от, кожного разу, коли він її вгамував уже, здавалося, вона візьми та й недовгамовись.
А тим часом Наришкіна, на яку впала підозра у безплідності, з переляку, що тут саме за трон люта боротьба межи усіма Романовими, яких по удільних князівствах наплодилося прорва, а спадкоємця з її гілки на трон нема, подалася в Київську Лавру молитися об цім, бо тоді ще штучного осім’яніння для жінок не було. Та що казати, навіть для свиноматок ще теж не придумали.
Тоді для цього була Лавра. Де кожна лярва могла сподіватися на чудо; і щоб такі чудеса не переводилися, туди направляли найдужчих ченців із усієї Русі, які, незважаючи на пости та поклони, ще здатні були чудотворити. Гризуть вони там божеську науку, бо ще цар Петро не підріс, бо він ще не народився, аби потім усю ту Лавру разом зі студентами і професорами, разом з Києво-Могилянською академією переправити в Ленінград, щоби започаткувати свою науку, бо тоді в Московії не було жодного грамотного, царі хрестиками підписувалися, а єдиний з кебетою, Ломоносов, то тому навіть не було де навчитися, щоб потім стати головним на усю їхню орду знахарем — то й той по науку приїхав у Київ і одразу ж подружився із чотириаршинним Григорієм, бо все це було продумано за, попередньо узгодженим із боярами, планом. І починає з усіляких таких розмов про плоть, про те, яким вона матеріалістичним способом влаштована і про обставини, які сприяють її розмноженню; словом, про те, що потім назвуть сексологією. І от, саме в той час, коли пости майже перемогли велета, почався зворотній процес...
А Ломонос нашіптує, що тут одна дамочка шептатись приїхала, що в неї така сильна безплідність, що тепер уся надія лише на Лавру і на святого духа. В значенні непорочного зачатія. Що, мовляв, вона така залякана, що не признається, хто вона і звідки, бо діло це, виявляється, державне.
— А до чого тут я? — не розуміє Григорій чи Георгій, як його там, ну, словом, велет.
— А до того, що вона поруч із твоєю келією підземною молиться і ніхто її не охороняє.
— Цур тебе, тобто пек, тобто тьху на тебе! Нам про таке гріховне зась.