— Молитва оце лише зараз дійшла і увійшла!
Ну, хто не вірить у таке походження Петра І, нехай спершу відповість: звідкіля серед Романових, плюгавеньких, малорослих, міг узятися двохметровий із вершком цар? Велет? Із такою зненавидою до Київської Русі... Яка його підсвідомо мучила. Мучила, мучила, особливо Лавра. Вивіз він звідти до Ленінграда, спеціально для цього й збудованого, усю професуру й студентство, а тоді думає:
— Щось я там забув...
І згадав:
— Бібліотека лишилася!
От він і наказав Лаврі у двадцять чотири години усю бібліотеку до нових помешкань порожніх у Петербурзі геть перевезти...
Як узнав про це Григорій... А що зробиш, одрубати вже пізно. Особливо, якщо сам у цій бібліотеці й працюєш. Тоді він мерщій усі книжки швиденько до тої келії імені Нестора-літописця перетаскав і поскладав на тому самому місці, де била б начебто поклони ота незнайомка...
— А далі що? — думає він замурувати ту келію разом із таємницею. — Адже цар узнає, що наказа його не виконано й закатує кожного, будь ти йому хоч рідним братом чи сватом, не кажучи вже: батьком.
Тоді Григорій хутенько почав тягати різну макулатуру до порожніх полиць бібліотеки і таскав доти, доки геть нею увесь не обклався — чиркнув сірником — і поніс у віки разом із собою таємницю Лаврської бібліотеки, начебто усі книжки згоріли за недоглядом разом із їхнім доглядачем...
Це був перший підпал бібліотеки в Україні-Русі. І отаке це було перше в нас політичне самоспалення!
__________________
Груди Гертруди Стайн
Лише од думки про неї його починало нудити. І не в грудях тут річ, звісно, а в тім, що він був поетом. От у чім уже ніхто не сумнівається, що Еліот був не ідіот.
Один із нобеліантів, хто по-справжньому того вартий. А тепер кожен з нас ламає голову: чому він покинув спілкуватися із Гертрудою Стайн? Та іншими суперінтелектуалами, а подався працювати клерком у простісінький банк?
Цього жоден інтелектуал не осягне. Та й жоден, ясно, клерк не втямить. Та й поетів уже таких не лишилося, хто б це міг збагнути. Одначе, вкалуючи канцеляристом, Еліот щороку видавав по книжці віршів. От.
Якщо наші інтелігенти ходили в народ, то в них, там, ходили у клерки. Не тому, аби наблизитися до життя. Кому-кому, а елітарному Еліотові цього було не треба, це ж тобі не поет типу Нєкрасова. Особливо того Нєкрасова-прозаїка, який узяв і пішов у народ французький.
А тому, щоби не жити в світі позачасового континуму фернальної гіпентропії квазівізуальної моделі тріадного абсолюту. Що для поета (а найпершим це збагнув Еліот) страшніше за будь-яку канцелярію. Страшніше за народ.
Бо такому от, як Еліот, творити хтілося не про народ, от. У загальновживаному сенсі цього слова. А про той народ, який скоро стане народом інтелектуалів. Може, стане, може, й ні, однаково для такого треба якось упоратися з готовими уже інтелектуалами-індивідуалами. Особливо, коли сам до них належиш, — ну як тут писати поезію? Лише одскочивши од таких персонально подалі. Бо саме тоді починало поставати нове мистецтво, незнаний різновид його, назвати б: альтернативне віршотворення, бо для означення такої поетики жоден ще інтелектуал, був би він навіть ерудитом, а назви й досі не вигадав. Поетикою, бо складалася вона також із чарівливих звучань, словесних поєднань — мистецтво творчо-розумового спілкування.
Що навіть ті, хто започаткували неопоезію, не постерегли її. А просто сприйняли за іншого рівня балачок. Ну, наприклад, якщо до того навкололітературні плітки точилися побіля дружин та коханок письменницьких тощо, — то від початку нашого століття розмови перекинулися: яка там у кого амбівалентна персоніфікація банального «е§о», і з яким саме гіперфокальним дзен-фашизмом він тепер перебуває в діалектичній єдності протилежностей.
Тобто колективізм переміг і тут — медитації стали гуртовими. Тобто гуртковими, як у стайні Гертруди Стайн, наприклад.
До речі, про Ніцше. Цей перший започаткував користати поетичну силу слова для доведення, читай утвердження, своїх філософем. Замість логіки застосував силу художнього тропу. І світ — клюнув. Саме на таку неопоезію, а заковтнув — доктрину. А сонмиська ницих ніцшенят по гуртках розтиражували її, ерудовано спілкуючися, зачаровані її вишуканою парадоксальністю, яка так тішить дух... Ну, а коли вже дійшло до реалізації, то результат відомий. Ні те, ні цше.