Тобто навіть не дзен-фашизм, а набагато простіший. Однак ми лише зараз спізнали, куди заводять такі любі парадокси (типу єдності-протилежності тощо). А Еліот, спостерігаючи утвердження розумової неопоезії не в балачках уже, а супермасовими тиражами газет, та вже не мистецькими, а політичними, — не втримався. Зрадив рідного офіса.
Як же інак, коли навколо таке робиться? Єдність-протилежність переросла в більш поетичного, метафізичний «демократичний централізм».
— Поетика оволодіває масами! — вирішив Еліот. — Постає нова людина, себто людність, поголівно інтелектуальна, — гадав він, — якщо вже навіть політика опоетизувалася геть!
Звісно, що найбільший світовий поет утерпіти не міг ну вже ніяк. І він пориває назавжди з рідною канцелярією та кидається у вир інтелектуального буття, тобто головою поринає межи бюсту Гертруди Стайн.
І от результат — пише тепер винятково теоретичні дослідження. Коли ж він осягнув таку власну трагедію митця, було запізно — він одержав Нобелівку. А після неї вже ніяка канцелярія, ніякий офіс такого до себе не візьме.
Саме в цім світлі слід шукати пояснення, чому він на сконі літ одружився з молодою дівчинкою. Аби зійти в могилу з чистою совістю, не поступившися своїми поетичним «я» власному інтелектуальному «ти».
Тобто вискочити з-під бюсту Гертруди. Й зовсім не важить тут, якого він розміру та номера. Мо’ й зовсім невеличкий такий, бо тут важливіша гіперсенсабілятивна метонімія, а не логосхема понятійної матриці, із чого випливає, що символ — це не образ, і не предикат, позаяк в парадигмі гештальт-ментальності є двоєдиною параморфемою...»
Лише найбільші нобеліанти знали, як рятуватися од того бінарно-амбівалентного бюсту. Який погруддям нависав над кожним більш-менш талановитим митцем, затуляючи Всесвіт...
От, приміром, Борхес. Він сливе і прецінь, у царині. Тому постеріг, що над ним, наче над метеликом (чи, радше, над бджілкою, бо він був роботоголіком великим) майорить бюстгальтер. Од того-таки бюсту. Або б’юсту, як кажуть у нас на Західній Україні. В бухгалтери од нього Борхес втекти не міг ніяк — освіта не дозволяла. А вже де-де в бібліотеці, бодай у читальні-лабіринті, од сачка не заховаєшся.
Що діє Борхес? Він хапає перо й почина смалити надто примітивні оповіданнячка про кров, ніж, любов, яких навіть індійське кіно одцуралося (як відомо, жодне З них не було в Індії екранізоване).
Себто: Борхес ходив у народ, не виходячи за межі аркуша паперу!
Однак і тут Гертруда наслала на нього сонмища інтелектуаленят. Які вмить вишукали в тих оповіданнях Первісне, тобто Сенсуальний Архетип Трансцендентного Логоса, Перфектно Тріадного. І, щоби захиститися, щоби не читати тих статтів, есеїв про себе, Борхес просто фізично змушений був осліпнути. Аби вільно почувати себе межи улюблених книжкових полиць.
Бо втеча в фашизм йому також не вдалася — прогресивна світова громадськість не дозволила. Об’єднавшися в спеціальні комітети, довели всім і кожному, що то, виявляється, для Борхеса насправді не був ніякий не фашизм, а Тотем. Тобто — вихід у Позасвідомість, минаючи Підсвідомість із його Лібідо й трансформуючись, тобто трансфермуючися у Чисту Сублімацію Архіконформного Релятивізму. І таки свого домоглися, переконавши в тім не лише весь білий світ. Але й самого Борхеса.
А бувало, що й цілі народи тікали в фашизм. Митці — тікали в народ, а той — он куди. Досліджуючи особливості деяких націй, дивуєшся, до чого деякі такі довели себе, досконалившися соціально. Повністю логізувавши усі життєві чинники та процеси. Так що кожен цвях, кожна піщинка враховувалася й клалася в належне місце. Що з жахом доходиш думки: поголівна фашизація такому народові — це була єдина можливість олюднитися, вийти за межі схеми. І тоді усі, як один, за єдиним приписом починають ірраціоналізуватися (підперті високою філософо-поетикою!), цілим колективом видобувати Дух. (Історико-атавістично-атеїстично-матеріально-діалектично). Окрилені мислителями, ще ницішими за Ніцше. Із ницшчівними наслідками.
А деякі народи тікають інакше. Це вони роблять межи інші народи. Не розуміючи, що від себе не втечеш, однаково доведеться шукати шляху назад, хоч би ти був би й дуже хитрим народом.
Яскравим тому прикладом служить Параджанов. Він із вірменів подався в українці й створив тут національного кіношедевра. Правда, не вірменського. На сюжеті, який би годився для кіно індійського... Але!
Бо в Параджанова були свої проблеми із Гертрудою. Для нього вона зробила сачка із паранджі. А той зрікся її бюсту, зрікшися всіх бюстів узагалі. В усіх значеннях цього поняття. Змінивши оточуючу дійсність геть. Не в розумінні Вірменії на Вкраїну, а значно глибше — одгородився гомосексуальним муром.