Проте така мембрана недовго його хистила, бо й сама інфільтрувалася антропоморфемно, бінарно-амбівалентно, сексуально-едипо, гендерувалася ультра-лібідозно-гетеро-маскулінно-лесбо-бісексо-прагматично.
Тоді він, як потопельник за соломинку, учепився за висунуте йому офіційне звинувачення про педерастію й щосили запраг в’язниці. Глибоко плекаючи надію, що лише товсті радянські ґрати захистять його первісну душу та міфотворчі її здібності од зазіхань Гертруди.
Однак прогресивне людство, неначе Борхеса од фашизму, одмежувало Параджанова од підерії, нацькувавши сонмища адвокатів, які блискуче довели, що він і близько не стояв біля гузна. Не бажаючи визнавати, що для справжнього гома (історична фраза підсудного на процесі: «Що ці підараси тямлять на гомосексуалізмі!» — кинута як суддям, так і захисникам), що для такого чоловіка саме чоловіча в’язниця аж ніяк не являє собою символа несвободи...
Тож Параджанов мало не захрип на суді, докладаючи титанічних зусиль, аби вибороти своє кредо в адвокатів і таки переконав прокурора, що винуватий. Тому, без жоднісінького доказу речового (а які вони мають бути на такому процесі? Колекція роздертих анусів, чи що?) лише за свідченням потерпілих та за власними репліками (нечуваний випадок для судочинства, навіть для нашого!) був запроторений до буцегарні.
Тобто «щуку кинули у річку», як писав Поет. Там Параджанов цілковито зміг віддатися мистецтву й осягнути себе, нарешті, яко вірменина. Тобто безупину малювати, писати, вивчати рідну мову та культуру, творити її — аніхто з оточуючих не зазіхав балакати На Всіх Рівнях Квазі Сугесто Інфернально Модемно.
Проте світова громада не дрімала й витягла його-таки звідтіля. Та ще й уберегла од повторної посадки, на яку він одразу почав провокувати слідчі органи. Висмикнувши його з підериних лабетів, вона одразу почала підбивати його на перверсії інтелектуальні. На збоченицький шлях, де панують фригідові феміністки, котрі безупинно сублімують. Шляхом, яким мають, мусять йти усі митці. А не власним, притаманним, достеменним. Прадавнім, споконвічно-органічним, інциклічним, автохтонним, міфо-епічним. Лабіальним, йотованим. Маніальним, тобто рукотворним. Панкратичним, профундо...
Певно, лише один-єдиний з них усіх примудрився знайти собі порятунок у цій скруті. Видертися із цупкого бюсту. Порушити одностайність, насаджену стайнею Гертруди Стайн.
Семюель Беккет, — ось той пестунчик долі. Бо він узяв і створив те, що давно було слід — інтелектуальну клоунаду. Чи то пак блазнярню. І всії тії ірінії, наслані на нього Гертрудою, усі валькірії-вальпургії почали гризти, рвати іклами милі їхньому серцеві Гіперонімні Адеквати Паралельних Парадигм, сакрально-лексико-морфемних-вербально-омоформно-адекватних, емпіріокритици...
Певно, насьогодні — це єдиний шлях, аби пронести свою душу чистою. І не стати компромесією.
Невідомо, чи були взагалі груди у Гертруди Стайн. Також нема потверджень, чи були вони знайомі з Томасом Еліотом. Напевне можна сказати єдино: із Параджановим вона особисто не зналася. Бо приятелювала із Джойсом-інджойсом. Із Борхесом-крохоборхесом? Невідомо про персональні контакти.
Та ба й усі інші, хто на таке знайомство не сподівається, мусить тікати од її бюсту, а надто од ліфчика-сачка, Двоєдиного, просотаного Дезодоратом. Дуалістичного, Амбівалентного,
і це — одновалентно.
__________________
Троє
Він зігнувся й не знав, що його шукає Стейнбек. Він сидів за письмовим столом із вікном на Пасаж й хотів щосили з-за нього втекти. Але телефон не дзвонив, мама чомусь не надокучала, й не приходила жодна собака, яких завжди було.
Це він відкрив Булгакова, якого тоді в Києві ніхто не знав, так, що не лише в Києві.
— А, цей сіфілітік? — згадували про молодого лікаря місцеві, бо брат його теж був венерологом. Ясно, що сусіди їх не любили, особливо відвідувачів, доки хтось сам не ставав пацієнтом. Тоді любили таємно, зі злістю.
Бо тут треба було писати, кому будинок їхній належав насправді. Петрову? Скільки тут цих Петрових було, але саме цей виявився першим в Україні культурологом й автором першої тут «Історії української літератури». І пустив до себе жити цілу сім’ю Булгакових, хоча любив лише батька, богослова. Але. Чи це був власний дім Петрова, чи він його в когось винаймав? Віктор не міг пригадати, пам’ятав лише, що вчора була цілковита ясність, яку слід би відновити.