Про все це не знав лише Олесь Шамрай, якому світ заступила одна–єдина людина — панна з волоссям медового кольору й голубими, мов небо, очима, осиним станом і стрункими ногами, які ніби в повітря її підхоплювали, коли йшла, й не ходила вона, а плавала, як срібна форель у притоці Пруту Пістинці.
Першого вересня Олесь повернув до Юрка Сербина, з яким колись учився в чотирикласній школі на Мнихівці, й обидва, горді з того, що стали старшокласниками, зайшли до аудиторії п’ятого класу — в ту хвилину, коли Штефан Січкарня, Олесів татко, бемкав молоточком по підвішеній до коридорної стелі залізній штабі, й із затаєним подихом чекали на улюбленого германіста професора Тарновецького, який на уроках ще ні разу не вимовив і слова по–українськи, й розуміли всі його німецьку мову, як рідну, — така виразна й вибаглива була елоквенція в молодого професора, вродливого, гладко зачесаного, з тонкими вусиками під орлиним носом і пильними очима.
Чекали його п’ятикласники, мов свята: а про що нині заговорить професор? Аби лише не розпочинав уроку з нудного й небезпечного для лінюхів опитування граматичних правил... Минулого року вони вже прослухали цикл лекцій з творчості Шиллера й напам’ять вивчили монолог Карла Моора, познайомилися теж із «Зимовою казкою» Гайне, а нині, певне, почують аналіз «Фауста» славетного Гете...
Учні ждали, а професор не з’являвся, очікування ставало нестерпно тривожним. У класі, в коридорах панувала напружена тиша: діти чули розмови старших про арешти, страх витав у Місті повсюдно... Що могло трапитися, що ідеально точний, педантичний професор запізнюється; душу Олеся непокоїла ревнива думка — може, Тарновецький затримався на солодкій розмові з нею, й така підозра була для нього невимовною мукою.
Та нарешті відчинилися двері й до класу увійшов замість знаменитого германіста учитель математики Ругік й, нічого не пояснюючи, розпочав урок із ненависної для Олеся алгебри...
Олесь ледве дочекався дзвінка й побіг до батька, який про все, що діється в гімназії, відав найкраще; старий Шамрай, не чекаючи, поки син почне його розпитувати, шепнув:
«Сидіть тихо й ні про що нікого не питайте. Професор Тарновецький заарештований...»
Й потемніло в очах хлопця, він аж тепер збагнув, чому панна Москалівна просила його зберегти таємницю їхньої першої зустрічі біля воріт професорового будинку — інша тривога, ніж людський поговір, добиралася до неї, певне, прочувала небезпеку, й першою думкою Олеся було побігти чимдуж до фотосалону Кіблєра.
Майстер подав Олесеві конверт з фотографіями, хлопець навіть не поглянув на них і попросив: «Прошу покликати панну Москалівну».
Й Кіблєр з гіркотою в голосі — адже втратив помічницю, через яку потроїлася його клієнтура, бо ж заходили до фотографа і ліцеїсти, і радники, і службовці міської гміни, аби лише поглянути на красуню, — вимовив:
«Панна Оксана в мене вже не працює...»
«Куди ж поділася?» — протиснув крізь губи Олесь. «Того я не знаю... Може, й повернеться...»
«Але куди пішла?»
«Вона не сама пішла, її повели, синку», — скрушно проказав Кіблєр, співчуваючи підліткові, який теж, видно, не встояв перед вродою панни.
Олесь постояв хвилину — занімілий, знищений, потім, не питаючи дозволу в майстра, зайшов до лабораторії, нахилився над столом, за яким працювала панна Оксана, вийняв з конверта фотографію й авторучкою, що лежала на столі, написав на звороті: «Панно Оксано, залишуся назавше вашим приятелем і лицарем. Олесь».