«Біда!»
«Певне, Малгося вам недолила», — спробував зажартувати Олесь, проте Гаврилко на жартівливий тон не спокусився й мовив із безнадією в голосі:
«А чьо вона доливати буде, коли в хлопа грошей нема?.. Та що то за така влада настала, що жебраком ходиш?»
«Якби ви менше пили, Гаврилку, то якийсь грейцар таки задзеленькотів би в кишені...»
Гаврилкові очі скаламутилися від злості, він її вгамував і запитав чемно, аж улесливо:
«А тобі добре, Олесю?»
«А таки добре! — аж скрикнув Олесь, сподіваючись різким тоном відпудити влізливця — хай собі йде своєю дорогою, та що Гаврилко й далі не вступався й пронизував сусіда глузливим поглядом, то мусив доводити Гаврилкові, чого йому добре. — А добре тому, що вже ніколи й ніхто не скомандує мені ні «парггоё!», ні «впєрьод!», ані «уотаїїз!» — став я господарем у своїй хаті!»
«Та який ти господар — бідак із залатаною гузицею!» — зареготав Гаврилко, аж луна покотилася Торговицею.
На вуличках, подвір’ях і в садках було тихо, бо ж неділя й люди ще відлежувалися по хатах, тільки рибалці й пиякові дома не сиділося. Однак на голосний Гаврилків сміх рипнула хвіртка на сусідньому обійсті й тротуаром покрокував, підпираючись гнутою бамбуковою паличкою, статечний добродій у фетровому ширококрисому капелюсі, в маринарці з трикутним ріжком білої хустинки в нагрудній кишеньці, в штиблетах з довгими шпіцами, — був то колишній судовий радник Корнель Геродот, якого на Торговицькому передмісті називали професійним політиком. Він зупинився біля Олесевої брами й, змахнувши паличкою в бік Гаврилка, мовив тоном, який не терпить заперечень:
«Добре лише добрим людям».
«А ви добрий?» — вишкірився на нього Гаврилко. «Добрий той, хто прожив у милосерді й любові, хто живота свого не жалів за друга своя. А я грішний», — спокійно відказав Геродот, не дивлячись ні на Гаврилка, ні на Олеся, лише в бік Студентського парку, ніби саме там, у липовій тіняві, таїлася та незрима доброта й любов.
На дзвіниці Михайлівської церкви заталанів дзвін, пан Корнель перехрестився й подався на поклик благовіста. Пройшовши кілька кроків, він зупинився, оглянувся й мовив напутньо:
«Не ждіть добра ні від Бога, ні від людей, знайдіть його в собі, чей тільки воно допомогло нам витримати і «naprzod», і «впєрьод», і «уота^э». А тепер не забудьте оглядатися, щоб побачити, в яких душах те добро народжувалося, жило і сяяло над нашим Містом, а в яких не народилося, вмерло в зародку. Видющі будьте й пам’ятливі!»
«Ти зрозумів, що цей дивак наплів?» — спитав Гаврилко в Олеся, коли Геродот зник у бічній вуличці.
«Пора всім це втямити», — відказав Олесь і знову глянув на покручі, що стояли рядком під повіткою й були знаком зла. Й проказав сам до себе, коли Гаврилко вже пішов:
«А чому ж то у всіх нас націлений зір на зло, а добра не вміємо і не хочемо бачити, а тож то вони, ті свідки нашої долі, завше ходять у парі...»
Й, ніби відповідаючи на ці слова, галайкав Гаврилко, йдучи вулицею:
«Добро, добро!.. А де його взяти?»
Розділ другий
Гаврилкове галайкання давно затихло, певне, він уже солодко простягнувся на бамбетлі у своїй халабуді, що прикуцнула, немов жебрачка на паперті Михайлівської церкви, до кам’яної загорожі Геродотового двора й сховалася за нею, — тож літнього недільного ранку все довкруж успокоїлося. Торговиця остаточно прокинеться аж тоді, коли Гаврилко, похміллям приспаний, добре відпочине і голосно, аж відчайдушно позіхне, попліскуючи долонею по губах, й звуки того позіху, ритмічно переривані, розкотяться по Торговиці, мов у старі часи лопотіння лоток крупниківського млина; тоді по всіх обійстях забрешуть собаки, котрі замість півнів виконують службу будителів; півні на Торговиці не водяться, вони аж за хвилину обізвуться з Воскресінець, й те собаче й пташине суголосся врешті роздрухає зі сну весь квартал.
Та поки що на міському подолі пануватиме святкова тиша, й цей спокій допоможе Олесеві Шамраєві розмишляти над напутніми словами Корнеля Геродота, що закликали кожного пожильця оглядатися назад і пізнавати, де й коли народжувалося у душах містян всеможне добро. А що кожен мешканець Торговиці знав історію свого Міста так доладно, як старий хасид Тору, й це усвідомлення власної історії живило гідність містян, то й Олесь цієї миті сягнув думкою в глибину часу й зіткнувся там із згадкою про подію, що спричинилася до високої слави Міста, яка здивувала весь довколишній світ...