За два місяці Вінценза випустили з тюрми. Перед тим як виїхати до Швайцарії, він зайшов до Ірини Вільде подякувати їй і дізнався від неї, що Петра Шекерика заарештовано й нічого про нього не чутно. Вінценз поїхав у Жаб’є до Петрової родини: дружина Параска й дочка Анна сказали, що Шекерик встиг закінчити книгу про діда Іванчика й надійно її заховав.
Бричка мчала з Рунгур до міського залізничного двірця. Пані Ірина, від нервової напруги втомлена, дрімала, а пан Станіслав не міг позбутися згадок про пережите в тюрмі. Чи боявся? Здається — ні, бо не почував себе ні в чому винним. Тільки один раз пройняв його смертельний жах...
Після чергового допиту слідчий перевів в’язня через кімнату, в якій на столі лежали десятки, а може, й сотні пар окулярів. І Вінценз, зрозумівши, що його чекає за дверима цієї кімнати, зняв свої окуляри й кинув на стіл.
Бог милував... Бричка звернула з Печеніжинського тракту на Торговицю й помчала вулицею Скупневича на станцію... Біля воріт будинку, що притулився до Студентського парку, стояв колишній машиніст бляхар Антошко Дзівак, він повертав голову то в один, то в другий бік, когось виглядаючи... Так він стоятиме завжди, поки буде жити в Місті, чекаючи на дітей своїх.
Вінценз не впізнав його. Та він і не роздивлявся. Пані Ірина дрімала, притулившись до його плеча, а пан Станіслав у думках прощався з рідним йому краєм Шекериковою молитвою:
«Молюся й кланяюся тобі, моє праведне Сонечко, за те, що благословляєш своєю доброю ласкою наші гори. Дозволь знову уздріти завтра твоє світле праведне лице. Зійди до нас і допоможи нам добре діяти — во віки віків...»
Знав, що сонце зійде для нього у найкращій країні світу Швайцарії, та найріднішого Карпатського краю ніколи йому не забути.
Розділ дванадцятий
У вівтірок Торговиця не чекала, поки Гаврилко, похміллям приспаний, добре виспиться й відчайдушно почне позіхати, попліскуючи долонею по губах, а від того ритмічно перериваного позіху забрешуть пси по обійстях, й з Воскресінець обізвуться голосисті когути — на Торговиці базарний день сам, без нічиєї спонуки, прокинувся разом зі сходом сонця.
Гаврилко, як і належиться буднього ранку, швидко спорядився, бо й на нього, як і на всіх мешканців кварталу, чекала невідкладна робота. Він викотив з–за рогу хати тачку й потрутив її провулком до сусіда Олеся Шамрая, щоб забрати в нього дерев’яних потвор, нікому й самому Олесеві не потрібних. Може, хтось на базарі на них полакомиться: замість опудала на просяній грядці поставить або до псячої буди, немов на пострах злодіям, прив’яже, а може й таке бути, що їхній лик ще й донині комусь милий... А коли так, то хай собі хоч поміж образами на покуті примістить, що Гаврилкові до того, аби лишень якийсь гріш на пугар горілки в його долоню капнув...
Олесь уже й забув про свою згоду віддати Гаврилкові дерев’яних божків, які йому давно збридилися, хоч з якою увагою витісував їх колись у хвилини вільного часу... Однак тоді, коли Гаврилко їх доправлявся, відчув ураз Олесь, що вони не мертві — живуть своїм прихованим життям, мов ховрахи у зимовій сплячці, й, вилаштувані в ряд під повіткою, набираються сил для реваншного маршу. Тож з охотою вирішив їх позбутися й ні словечка не вимовив, коли сусід, немов то його давня власність, вкидав буздиганів одного за одним у тачку і, вдоволений таким набутком, погуркотів з ними на вулицю без дякую і будьте здорові.
Й ніби просторіше стало Олесеві на душі: аж тепер збагнув, що те прокляте минуле він добровільно приволік до своєї домівки, не маючи сили від нього відірватися, наче воно навічно приросло до нього, — й ось нарешті вивільнився й позбувся Олесь нав’язливої уяви, буцімто потвори його підслуховують, контролюють і погрожують; він нарешті зміг з гідністю згадати свої найтяжчі пережиття і знаходити в них не лише чуже зло, а й випробувану власну честь та гордість за свою довголітню терплячість й непоступливість і втішитися спогадами, а не лише від них страждати.
Глянув на подвір’я пана Геродота й пошукав очима свого сусіда, немов сподівався знайти в ньому спільника й однодумця — у своєму новому становленні.
Пан Корнель, як завше вранці, зсутулений та пониклий, сидів на порозі веранди — і втямив Олесь, що сусід і досі перебував з невідступним своїм минулим, не вивільнений від нього, ним утруджений, безсилий скинути з себе тягар пережитого, — й тому не квапився ділитися з ним власною полегшею... Й, мабуть, через те, що своїм несподіваним душевним просвітленням, яке завітало до нього, коли він позбувся знаків неволі, не смів поділитися із пригнобленим своїми згадками сусідом, стан його одужання почав знову затьмарюватися: на нього насувався найжахливіший спогад, з яким перебувати в парі ставало йому невміч.