Олесь вихопився із свого подвір’я, немов з обгородженої колючим дротом табірної зони, й понесли його ноги на колишню волю — до Студентського парку, де явилася йому рятівницею чорноволоса кучерява Нуся, й він утямив тоді, що на тій волі має вірного друга...
На тій волі після випускного котильйонового балу він пізнав не ефемерну мрію, якою досі була для нього панна Москалівна, а живу земну дівчину, в котрої карі очі, носик з цяточками веснянок, чорне, як смола, волосся, що пахне чебрецем; сповнений жаданням заволодіти нею, він уперше відчув тут незбориму жагу життя, а потім, за багато літ, пізнав її — й пив, як воду, дихав нею, як повітрям...
Та зчахла Нуся, згасла, немов пасхальна свічка, й на цьому місці не залишилося по ній навіть сліду. Під липовою стіною Студентського парку стоїть чепурний будинок Антошка Дзівака, й живуть у ньому чужі люди, а господарі навіки пропали в Сибірах...
Й Олесеві батьки теж десь там загинули... Почуття провини й досі не згасає в Олеся, і в Нусі не згасло б, якби жила; ми обоє винні, — стогнало каяття в душі Олеся, — але чи б не каявся я в стократ тяжче, якби не вчинив так, як сотні, тисячі, мільйони наших людей, і чекав у безпеці ласки Божої? А чи прийшла б та ласка без нашого чину — та ні — без жертв ще ніхто свободи не здобув...
І зринув у думках Олеся інший спогад: йому дозволено вернутися із заслання до Міста, судимість знята, невільники, які вижили у концтаборах, поприходили на свої обійстя. Олесів дім ніби чекав на нього — занепалий, на подвір’ї бур’яни, на даху дереза, грибок з’їдає стіни, а гімназійного педеля Штефана Січкарні і його господарної жони Фросини немає, щоб дали домівці лад. Однак Олесь не має права зайти до неї, він оббиває пороги міського уряду, та дозволу на вселення не дістає: ви не маєте документа, що цей будинок ваш, і заповіту на спадщину не маєте... Та врешті хтось йому радить звернутися до голови Міста, й Олесь добивається прийому...
На нього, не підводячись з–за урядового стола, неприязно позирав розтилий чиновник з непроникним, мов фаянсова тареля, обличчям. Нічого в нього не доб’юся, — скрушно подумав Олесь, — треба просити, а він на таке не здатний; проте щось знайоме проблисло у фізїї чиновника, Олесь з надією пильно до нього придивився, чиновник полохливо змигнув очима, намагаючись уникнути погляду відвідувача, та приховати від Олеся знайомі йому риси обличчя не зміг...
Та це ж Іван Ферлей — невже то він головує в Місті? Ферлей боїться бути впізнаним; не відводячи очей від паперів, каламарів і бібулярів, він кидає зверхньо і з гнівом: «Вселяйтеся, я дам розпорядження...»
Ця згадка наближає щораз то ближче найстрашнішу, й Олесь хоче втекти від неї світ за очі. Рятує його базарний галас, що долинає з–за дощаного паркана, він іде навмання у глиб кварталу, щоб загубити серед торговища упертий спогад, який нахабно насувається на нього, немов жорстокі очі слідчого енкаведиста.
Олесь увійшов на залюднений строкатий майдан, і галасливий, метушний кольористий світ витіснив з його душі каламуть моторошних згадок.
Базар заспокоював, поглинав, не відпускав, базар не хотів, щоб хто–небудь, увійшовши в його вир, зостався вільним у своєму окремішньому світі. Олесь завше почувався тут комфортно, все його цікавило, дотикалося до нього, обплутувало незримими вужівками, мов аркан бранця, він завше був міською людиною, й недалекі воскресінецькі толоки із забавами сільських хлопців — з їхніми хвостачами, перескічками, свинками — не манили його, здавалися простацькими, банальними, а тут чого тільки не побачиш і не почуєш... То штудерні загадки міського шахрая з наперстками, то галасливого картяра — чорна виграє, біла програє!, то оповіді базарних базік, які геть усе знають від Адама і Єви до королівського весілля у Великій Британії; тут почуєш витворну лайку тлустої перекупки — від її благословінь у чистій воді не відмиєшся; тут поважні гірські ґазди стоятимуть мовчки хоча б цілу вічність біля своїх килимів і ліжників, бо навіщо їх захвалювати, коли схожого дива ніхто з містян виткати ніколи не зуміє; тут збанкрутілий крамар до хрипоти закликатиме до стома кіньми зношеної залізної сарсами, запевняючи покупців, що підкови в нього мало що не золоті, а ухналі з нержавіючої сталі; тут циганки хапатимуть тебе за поли, обіцяючи вгадати твою срібну долю, а базарні злодійчуки будуть прошмигувати між твоїми ногами, коли побачать, де і що погано лежить...