На допити викликали по одному протягом усієї ночі, перед ранком прийшла черга й до Олеся. Його завів у підвал тюрми слідчий чекіст і показав йому, ніби то були музейні експонати, знаряддя тортур.
«Ось бочка, набита цвяхами вістрям досередини — у ній навіть німі починають говорити й то дуже голосно... А це шафа, в якій не поворухнешся, а згори по краплі падає вода на тім’я, й тобі здаватиметься, що по голові гатять кувалдами. А ось найхитріше досягнення нашої техніки, куди там Дніпрогесові: крісло із сидінням, як на дитячому велосипеді, а на спинці висять навушники, ніби від радіоприймача, — це електричний стілець. Лише секунду посидиш на ньому і до всього признаєшся, як на сповіді: з якою метою вступав до ОУН?»
Тіло в Олеся дерев’яніло, та він умовляв себе: мені не страшно, страшно зрадити присягу, бо як після того жити?
«Я не належав до ОУН», — відказав Олесь.
«А коли ми зведемо тебе на очну ставку з твоїм однокашником, що тоді скажеш?»
Олесь мовчав.
Слідчий натиснув на ґудзик, і до підвалу конвойний увів блідого від страху юнака. Олесь проковтнув гірку спазму, щоб не скрикнути: був то Іван Ферлей — нікчема, облита брудним потом, миша з божевільним блиском в очах, яку на мить випустили з–під мітли.
Й заговорила миша тремтячим голосом:
«На поромній переправі в Грушеві в липні 1937 року Олекса Шамрай і я вступили до молодіжної націоналістичної організації «Юнацтво» в присутності керівника Крайової екзекутиви Ребета і зв’язкової Коновальця Заячківської...»
Й тоді до Олеся прийшла відвага: він готовий прийняти смерть, щоб покрити нею ганебний гріх зрадника... Змити ганьбу ціною власного життя, щоб у пам’яті людей не зосталося від неї й сліду.
«Він говорить правду, — сказав Олесь. — Я вступив до ОУН, щоб разом із своїм народом вигнати червону орду заброд з української землі».
«Ти легко викрутився від неприємних процедур», — вишкірив чекіст зуби в злобній посмішці, з жалем глянувши на знаряддя тортур.
Олесь упіймав винуватий, жалюгідний погляд Ферлея й проказав до нього з відтінком співчуття в голосі:
«А як ти збираєшся витримати тортури сумління?»
Ферлей стояв покірно, немов під стінкою перед розстрілом, по його обличчі текли струмками сльози: зрадник востаннє оплакував своє колись чисте сумління.
...Суд над п’ятдесятьма дев’ятьма членами молодіжної організації ОУН «Нова генерація» відбувався у приміщенні львівського обласного НКВД на вулиці Пелчинській — 18 січня 1941 року, на Щедрий вечір, перед Йорданом.
У півокруглій залі на другому поверсі сиділи кількома рядами підсудні. Передній і останній ряди зайняли озброєні чекісти, на подіумі вивищувались над приреченими прокурор, суддя й захисник. Процес розпочався словом прокурора. Він довго говорив про золотий вересень, який приніс Галичині визволення, обзивав підсудних відщепенцями й бандитами і вимагав для всіх смертної кари.
Після прокурорської промови суддя почав викликати на підвищення звинувачених і ставив їм лише одне питання: чи готові ви розкаятися й просити прощення в народу за вчинену державну зраду? Ніхто не каявся, навпаки — відповіді звучали як звинувачення окупантам...
«Я знала про підготовку збройного повстання й була готова взяти в ньому участь...»
«Я член ОУН, ворог совєтської влади й буду боротися з нею до кінця життя...»
«Як націоналіст, я поклявся боротися за самостійну Україну проти будь–якого окупанта, і якщо нас поневолила совєтська влада, буду змагатися за її повалення...»
«Я зв’язкова ОУН. Навіть якби мене звільнили, я б далі боролася проти ненависних совєтських катів...»
«Якби Організація Українських Націоналістів наказала мені вбити Сталіна, я б з охотою виконав це доручення...» «Я прагну відновлення незалежної Української держави, і якщо треба буде знищити когось із партійних працівників, — зроблю це без вагання...»
Олесь Шамрай повторив ті самі слова, що сказав слідчому чекістові в камері тортур.
Іван Ферлей весь тремтів, а коли його викликали, не міг підвестися з місця, лише простягнув уперед руки, немов хотів запитати суддів, чому його завели до цієї зали, коли він виконав усі вимоги слідства.
Захисник просив суд зменшити кару звинуваченим, враховуючи їхню молодість і природну протестність, виховану в умовах польської окупації.
Його перебив прокурор:
«За законами юриспруденції адвокат повинен захищати підсудних — але чи не відчули ви, що на цьому процесі не ми їх судимо, а вони нас? Ці щенята завтра стануть вовкодавами, тож мало для них і найвищої міри покарання, їм слід придумати такі муки, щоб вони, як гаддя, повзали перед нами й сичали, благаючи помилування!»