«Не дочекаєтесь!» — вигукнула Влодзя Ковалишин — керівник Крайової екзекутиви жіночого відділу «Нової генерації».
Зал завмер у передчутті прокурорської істерики, та він, сполошений і здивований реплікою дівчини, здався Олесеві переможеним і знікчемнілим. Його поквапився порятувати суддя: підвівся й почав зачитувати вирок.
«До розстрілу, до розстрілу, до розстрілу!» — летіли в зал страшні слова, немов кулі з нагана в потилиці засудженим. Проте ні шепотів, ні зітхань, ні зойків не почулося в судовій залі. Та коли суддя зачитав «Івана Ферлея до розстрілу», хлопець схопився з місця й заволав:
«Ми так не домовлялися!»
Його схопив за плечі конвойний, посадив на лавицю, та Ферлей скотився з неї на долівку й кричав у розпачі:
«Я хочу жити! Хочу жити! Каюся...»
Обличчя прокурора просвітліло; переглянувшись із суддею, він проказав:
«Поднімісь... Будєш жіть, падло!»
Суддя закінчив читати вирок: із п’ятдесяти дев’яти звинувачених сорок двоє засуджено до страти, сімнадцять отримали по десять літ каторги.
Смертників помістили в камерах Бригідок. Серед них Ферлея не було.
У жіночій камері смертників Влодзя Ковалишин розламувала переданого їй з волі білого калача, роздавала шматки подругам, й вони обнімалися, вітаючи одна одну з великим святом: «Христос народився! — Славімо його!»
Засуджені до найвищої міри покарання в’язні подали апеляцію й чекали на вислід чотири місяці, звикаючи до тюремного життя. Страх відступив, та, мабуть, лише для того, щоб набрати нової нищівної сили. Й прийшов він нарешті — безпощадний і жорстокий.
До державного першотравневого свята помилувано одинадцять хлопців і десять дівчат, їм присуджено десятилітнє ув’язнення. Решті залишилася найтяжча кара — очікування смерті.
Ніхто не розпачав, не ридав, одні одних підбадьорювали, тихцем співали оунівських пісень, та була та бравада несправжньою — справжнім був тільки затаєний, тихий і липкий страх...
Розділ чотирнадцятий
Ніч перед третьою неділею червня була прохолодною, й мешканцям Торговиці добре спалося після денної спеки.
А пані Аделя й зовсім розкошувала: ліжко широке, ніхто не заважає, не сопе біля вуха, не хропе. Той Юлько з Шепаровець не тільки був нездалий до подружніх обов’язків, а ще й тягло від нього старечим потом, як від цапа, який пасеться в городі пані Бурмістрової над млинівкою, — то й прогнала його Аделя на всі чотири вітри. Слава Богу, що не встигли вони повінчатися в прелата Русина, — мала б клопоту по самі вуха, поки б дістала дозвіл на розлучення... А так живе собі, як і досі жила, без чоловіка, ніколи ж бо не прагнула сімейного затишку, іно забав з коханцями, а що їх тепер бракує, то так має бути, на все своя пора. Та для солодких споминів завше час знаходиться...
Й перед тим як заснути, згадувала пані Аделя, як колись той шалений Юлько, молодий і дужий, як вепр, змотлошив її, незайманицю, у кущах, й відтоді вона щороку відзначає ту дату як найурочистіше своє свято. Бо могло статися й таке, що якби не той ґвалт під Воскресінецькою горою, то й далі ходила б по світу непорочною девоткою, як панна Ганя.
Перед світанком сон нарешті здолав пані Аделю. І якби не прикра приключка, то, може б, їй приснилася бурхлива ніч у щецінському престижному готелі з відзігорним туристом з Кельна, який прибув відпочивати на каскади до Одеру. Й придалося тоді Аделі біблійне повчання, що наука — світло, а неуцтво — пітьма: коли б не вивчила в гімназії німецької мови, то в який спосіб могла б вона перемовлятися з коханим усю нічку?.. А може, приснилася б їй пригода з мурином, який прибув до Ченстохови помолитися до Божої Матері: ті божевільні від охоти очі, що вилущувалися з–під чорного чола, спалили її на попілець... Але навіщо так далеко шукати приємних картин для сну, коли у верболозах над Прутом біля Перерова — горіла сосна, палала, під нею я лежала, а перевізник забув чайку, й понесло її аж до Тростянки, й за одну мить розкоші мусив бідолаха тягнути ту чайку линвою назад мало не весь тиждень...
Тих пригод було в Аделі — не порахувати, однак ні одна не встигла їй приснитися цієї ночі. Як лиш почало дніти, знову загуділи літаки — певне, зірвалися з матіївського аеродрому. Щодня отак колотять вони над Містом повітря, тарганячи за собою надуті мішки, по яких, вправляючись, стріляли із зеніток артилеристи, й небо засівалося схожими на кульбабні одуванці клубками білого диму. Бавляться москалики у війну, а щоб вона нарешті впала–таки на їхні голови!