«Вільно! — тихше скомандував курінний, й сувора маска сповзла з його обличчя, немов її спило тепло ранкового світла. — Розходьтеся й перевіряйте зброю та спорядження... Зв’язкова Нуся й ройовий Сербин, до мене!»
Струнка дівчина у стрілецькому мундирі й мазепинці виступила з лави, й поруч з нею став Юрко Сербин, пропускаючи Нусю поперед себе.
Й вона ступила крок — нерішучий, боязкий: було це в її житті перше вступлення на дорогу, що її вимріяла, тиняючись світами в пошуках людей, які мали б вивести її з тенет підданства й непевності на лінію відкритого бою, — й ось та людина стоїть посеред галявини, і їй вона дасть згоду нею розпорядитися. Та до цієї миті вона йшла довго і трудно.
На переможний успіх виправи Тимчія–Лопатинського Провід ОУН не розраховував: була вона задумана лише як сигнал для споневіреного страхом і почуттям безвиході галицького люду, який несподівано опинився під жорстокішою, ніж польська, окупацією... Заплановані ОУН на травень сорок першого року бунти у селах Львівщини, Станіславівщини й Тернопільщини, диверсії на фабриках і заводах й атентати на партійних керівників мали вселити в людей надію на можливість спротиву...
Загін Лопатинського перейшов Сян, керівник виправи відрядив двох стрільців і зв’язкову Нусю з грипсом до команданта табору «Олені» Теодора Довбека, а сам із загоном подався до Устиянова, захованого від ока у камеральних дібровах, щоб після перепочинку вирушити на Львів.
Посланці до вишкільного табору, що розмістився в глибині бойківських гір, дізналися про катастрофу в Устиянові на перепочинку в Підбужжі. Й довгими зимовими ночами, вдень відпочиваючи в сільських хатах, бездоріжжям, крізь снігові замети цілий тиждень добиралися вони до явочної квартири у крайній хаті Синєвидного, а звідти сільський хлопчина провів їх ущелиною між Парашкою й Магурою.
Знесилених до непритомності посланців підібрали вартові табору, й Довбек наказав ройовому Юркові Сербину примістити їх у теплій лісничівці й опікуватися ними до одужання.
Прийшовши до тями, Нуся розплющила очі й, не усвідомлюючи, де вона знаходиться, довго вдивлялася у знайоме обличчя стрільця. І врешті прошепотіла:
«Юрко...»
Аж тоді Сербин упізнав дівчину — ту саму, яку марно намагався запросити до вальсу на випускному гімназійному вечорі, а Олесь Шамрай не давав йому змоги доступитися до неї; ту саму, в яку був потаємно закоханий і в довгій дорозі з Берези додому не смів їй у цьому признатися. Й скрикнув Юрко:
«Нуся?! Як це може бути? Якими вітрами?»
«Західними...» — відказала кволо Нуся.
Вона підвелася, опустила з ліжка ноги, відсунулася, щоб зробити Юркові місце біля себе, й не відводила від нього подивованого несподіваною зустріччю погляду. Той самий Юрко Сербин! Показний кавалер, за яким умлівали панни з жіночої гімназії, й мовчазний, замкнений у собі під час тієї важкої мандрівки... Яким же то дивом перехрестились нині їхні стежки?..
Юрко поклав руку на Нусине плече, пригорнув до себе, гладив долонею по голівці — втішений, що знайшов її. Долоня сповзла по обличчі дівчини, пучки пальців ставали щораз чутливішими, він припав до її вуст, вона не відхилялася, приймаючи поцілунок за приятельський, а коли задихнулася від його пристрасті й вільгість Юркових очей стала пекучою, рвучко вивільнилася з його обіймів, відсахнулася, ображена його сміливістю... Так цілував її у Студентському парку на холодній росі інший хлопець, вона відчувала на своєму податливому лоні його гарячу твердь і не противилася, лише поглядом благала пожаліти її дівоцтво: як приїдеш зі Львова, будеш мати те, чого так хочеш, я мушу підготуватися до кохання, щоб зробити його для тебе святим. Й послухався хлопець, і остиг, вона ж і досі не схолодніла ні на мить і була для нього вірною жоною всі пройдені дні. А він не приїхав. І не він врятував її від холодної смерті на снігу в гірській ущелині...
Нуся відсунулася від Юрка, обдала його відчуженим поглядом і спитала:
«Ти не знаєш, де Олесь? Що з ним?»
Й відказав Юрко, опустивши очі, нібито він провинний за Олесеву долю:
«Олеся заарештували, і я нічого про нього не знаю...» Нуся затулила долонями обличчя й по хвилі мовила тихо:
«Пообіцяй мені, Юрку, що ніколи більше...»
«Хіба я знав, що ви... Такий шалений був той вечір, всі закохувалися, тільки я, огірчений, з рядком котильйонів на грудях, дивився, як ви з Олесем виходили із зали перед досвітком. Ну і що, подумав я, хтось повинен провести дівчину додому, а він танцював весь час з тобою, і йому належалося це зробити, а я як зустріну тебе завтра, то признаюся, що покохав тебе ще тоді, коли ти бавилася м’ячиком у скверику біля ратуші. Та зустрілися ми з тобою в Березі. Й під час тієї мандрівки додому хотів сказати тобі... Та не був то час для освідчень...»