Болісно втямивши таку істину, Олесь силоміць виборсувався із баговиння байдужості й зневіри, наче збоявся, що воно знову засмокче його і стане чорним або й зовсім його не стане, — він урешті відчув у собі жагу до життя, досі затлумленого страхом і втомою. Швидко зібрався, вийшов на подвір’я. Перед ним пробігав Каштановий провулок, заквітчаний на парканах червоними кетягами калини й голубими осінками, що пробивалися крізь штахети, намагаючись звернути увагу людей на осінню красу — і яким непоказним не був би цей провулок, все ж на ньому Олесь уперше побачив прекрасну Москалівну, яка зачарувала його своєю вродою на все життя; а цей провулок вливається в широке русло вулиці Скупневича, в кінці якої золотиться осінніми барвами Студентський парк, де його мрія пізнати жіночу красу перемінилася на росяній траві в земне диво — гарячу й ворожбитну плоть.
Олесь рвучко відчинив хвіртку й вийшов у світ.
Вікна в будинку професора Тарновецького були тьмяні й закопчені: певне, він тут уже не мешкає — не видно ні його, ні пані Москалівни. Думка про неї ще зігрівала його, та перемогла її згадка про Нусю, й Олесь поквапився вниз вулицею Скупневича.
Той самий чепурний будинок Антошка Дзівака, покритий червоною черепицею, та сама сітчана загорожа. Та на подвір’ї віє пусткою, пані Емілії не видно, лише у воротах, спершись ліктями на хвіртку, стоїть Антошко, старий і сивий, він дивиться на Олеся і не впізнає, навіть не дивується, що незнайомий чоловік стає з ним на розмову.
«Що дієте, пане машиністе?» — «Дітей виглядаю». — «Де ж вони?» — впало тривожне Олесеве питання, й відбила його тиха, з тінню безнадійної приреченості відповідь: «Того ніхто не знає...»
Й стускнів в Олесевих очах торговицький світ. Він повернувся й подався до центру Міста, хоч знав, що й там розради не знайде... «Вітри подули, забрали гарні дні, в серці зостались лиш спогади сумні, стукнула осінь у наші ворота», — долетіла з давнини випускного вечора мелодія танго, забриніла й загубилася в надпрутських верболозах. Чи побачить він ще колись Москалівну? Чи зустріне Нусю? Може... Густі стежки переплітаються, а до зими ще далеко...
Біля ратуші Олеся спинили людська метушня й галас. До трикутного скверика, вклиненого між дві міські магістралі, де під розлогими липами бовванів бронзовий пам’ятник лютому тиранові, ім’ям якого знищено на українській землі мільйони люду, німецькі шуцмани пригнали з гето тлум євреїв. Обмотали линвами й шнурами пам’ятник Сталіну й запрягли в них, немов волів, побитих до крові людей. Шмагали їх канчуками, штовхали в спини прикладами карабінів, гелготіли і лаялись. Запряжені євреї, натужуючись, аж кров з очей бризкала, натягували ті шнури й линви, їх катували, примушуючи видобувати з себе надлюдські сили; пам’ятник почав хилитися, загрожуючи звалитись на людей; канчуки свистіли, зойки катованих вдарялися об вікна будинків.
Олесь стояв у натовпі й мовчки дивився на страшну веремію. Й примлів він, упізнавши серед запряжених євреїв Сальомею, яка у парі зі старим бородатим пейсахом впиралася у шнур, що вгризався у її груди. Товста коса розплелася й стікала зливою на брук; Сальомея тримала під руку свого вітця Баруха Фойєрштайна, щоб не впав, а сама збезумілими великими очима дивилася не на людей, а в небо, страдницьким поглядом докоряючи Єгові за страшний допуст, а закривавлене її обличчя все ще було прекрасним.
Олесь ціпенів від гніву, він хотів вигукнути її ім’я, щоб знала, що люди, які мовчки дивляться на це бузувірство, теж запряжені, як і вона; як лише міг, наблизився до неї, щоб бодай поглядом підтримати її в муках, і раптом стетерів, знетямився. На нього глянула з невимовним болем Оксана Москалівна; він зімкнув повіки, а коли розплющив, побачив, що в шнур впирається Нуся Дзіваківна — і з того видива вже не дивувався, бо й самого ще боліли рани від упряжок у Бригідках.
У тім пролунав над Містом звідчаєний крик: то звалився мідний бовдур, розчавивши когось із запряжених євреїв, однак у цей мент жахливої непрогляді Олесь відчув несподівану відраду. Він побачив кінець страшного початку: диявольщина, яка опанувала світом, мусить загинути; своїм допустом Господь лише в одній своїй безчасовій миті застерігав світ, показуючи, до чого може привести сваволя людей, які втратили образ і страх Божий...