«Ні, люба, я другий. Та віднині й до смерті єдиний у тебе».
Уранці з обійстя вийшла господиня, побачила їх на скирті й залебеділа:
«Та що це ви, мов пташки Божі, таж хата велика, аж на дві кліті, місце для вас знайдеться. Врем’я нині для всіх лихе, то й потіснитися мусимо... Не бійтеся, тут ще тихо, не чутно ні одних, ні других, слава Господу... Ну хутенько йдіть до хати молочка на завтрак попити».
Господарі запропащеного в поліській пущі обійстя здалися Юркові й Нусі забутими тут з прадавніх часів первісними людьми. Кустратий чоловік, який ніколи, мабуть, не розчісував волосся, накульгував на ногу — певне, через каліцтво його не взяли до війська, а втім, здається, ніяка влада не встигла ще добратися до цих дрімучих борів...
Чоловік катуляв перевальцем по кімнаті, ніби калічну ногу розходжував, й без угаву говорив якоюсь дивною мовною сумішшю. Та мова невтримно бурхала з його уст, прорвавши гать німоти, що досі панувала в цьому домі; він випитував, за що люди воюють, й сам на свої питання відповідав: а за що, за земельку, звісно, — десь там, у Дермані, совєти все в людей позабирали, позаганяли їх до колхозів, а колгоспникам дають на трудодні стільки зерна, що курам на один зліт не вистачило б, та, може, як німаки вже добре в нас розпаношаться, то і колхози порозпускають, й завезуть у дерманські магазини хоч трохи якогось товару, бо за совєтської власті цвяха нельзя було купити...
Чоловікову мову перебивала господиня, яка теж, видно, хотіла виговоритися.
«А ви з Польщі? — допитувалась вона — така дрібонька, мов витіпана горстка льону, тільки сухий носик стирчав, немов дзьобик у дятла. — Бо чую, що балакаєте інакше, ніж ми. Кажете, що ви українці, певне, із запада, здалека... А ми ніякі не українці, ми поліщуки, а кацапи нас хохлами прозивають, на що ми не противимося, бо мусимо якось називатися. Правда, недавно тут з’явилися й українці, але ті пішли в ліси партизанити — війна різне військо плодить».
«...Та ви що? — замотав головою господар, коли почув від Юрка, що вони з Нусею хочуть вибратися звідси на київську дорогу і йти далі. — Нема куди вам далі йти. Отсюда можете хіба що вертатися, звідки прийшли. Тут такі болота й пропасті, що без провожатого не виберетеся, і нащо вам нужен той Київ? Колись наша стариня на прощу в Лавру ходила, та совєти Бога прогнали, й нема кому вже там молитися. А германці — ті свого Бога мають... То зоставайтеся тут, будемо разом город копати, ломаччя з лісу тягати на зиму, травичку понад озером серпом вижинати й для корівки на зиму сінце висушувати. Й будете в нас за дітей, бо наші розбрелися — може, десь воюють або в плєн потрапили. А мо’ й українцями стали. А як ні, то в пущах самогонку з чорниць гонять...»
«І це теж Україна, — сказав Юрко до Нусі, коли господарі завели їх до світлиці, в якій пахло злежаним шуваром, а може, то Полісся так пахло. На стіні грозився підведеним уверх вказівним пальцем якийсь святий, ліжко застелене картатою веретою, замість стола — скриня і лавиці попід стінами. — І за цей шмат забутої Богом землі теж мусить хтось заступитися. І може, вже й з’явилися заступники — ті, яких господарі українцями називають... Ходили ж у Карпатах чутки про партизанку на Волині, та нам думалось, що то легенди... А чому б і ні: болота тут непрохідні, ліси дрімучі, озера чистоводі — надійне місце для партизан».
Балакучий господар, втішений, що має з ким поговорити, пришкутильгав на другу половину хати й, показавши на єдине віконце, що визирало в темінь лісу, мовив притишено:
«А ви не бійтеся, коли хтось уночі затарабанить у шибку. Але тоді розбудіть мене. То приходять деколи з лісу «бульбаші», ті, яких ми українцями називаємо, — просять молока напитися й картопляними коржами запасаються. Наші люди кажуть, що як їх набереться багато, то весь поліський край займуть і ні совєтів, ні германців сюди не впустять. А нам що: аби був корж і до коржа, та й щоб ніхто не забороняв Богу молитися».
І вишкутильгав з кімнати.
«Виходить, що не чутки то й не легенди, — сказав Юрко до Нусі. — Тож залишимося тут, не підемо далі. Ану ж у цих нетрях спалахне перша ватра...»
Вночі не спалося. Обоє прислухалися до далеких згуків, що долинали з пущі, й важко було догадатися — людські то чи звірині. Іноді нічну тишу проколював далекий постріл, ніби хрускіт зламаної деревини, з дібров долунювало торохтіння дятлів, й котилося воно понад озерами глухим повтором, гейби то десь вдалині заговорили скоростріли. Волинський світ повнився голосами природи і війни, й прибульці до Хмелівського хутора в напрузі чекали посланців з лісу, бо тільки з ними можна було вибратися з глухої лісової заводі, в яку Нуся з Юрком потрапили, ніби в пастку, звідки немає ні виходу, ані вороття.