Червона ніч згасла перед ранком, а вполудне рушили попри ратушу одна за одною чорні валки решток єврейського люду. Їх, викрикуючи й погрожуючи зброєю, підганяли шуцмани, хоч знедолені вже їх не боялися і йшли покірно — все одно із Шепарівського лісу ніхто не вернеться, й жидівські орднунгполіцаї, які зрадили своїх братів за подарований їм для життя шматок часу, теж не вернуться цього разу в гето — їхній час закінчується в ганьбі...
Корнель Геродот пропускав повз себе чорні тлуми приречених, вдивлявся у кожне обличчя із тремкою надією побачити її: радникові здалося, що в його пам’яті стерся образ Сальомеї — і як йому без нього дійти до кінця своєї дороги?
Дивно було Геродотові, що з валки гнаних на смерть євреїв не вихоплюються ні крики, ні плачі, ні зойки — йшли вони впокорено, ніби вже неживі, — а може, смерть приходить до засуджених швидше від пострілів?
Шуцмани теж перестали гарчати, ряди орднунгполіцаїв, що з обох боків супроводжували колони, рунталися й губилися в юрбі — їхня служба закінчувалася. Тільки малі діти на руках спазматично оповивали шиї матерів, ховали голівки у лахміттях, а пулькаті білі очі бездумно визирали на світ у подиві від того, що він залишається десь там, позаду, й більше їм не належить...
Обличчя страждальців були однакові, затягнуті масками тупої байдужості до всього, що діється довкола, й тінилося на них нерозуміння, за що вони мають зазнати найсуворішої кари, адже ніякої вини за собою не відчували — тільки усвідомлення, що жид сьогодні чомусь не має права на життя, й такої несправедливості ніяк не могли збагнути люди, яких гнали у Шепарівський ліс до квадратових ям.
Та ось у третій чи вже в десятій колоні, що текла брудною течією від вулички Реймонта до ратуші, Геродот побачив живе, до болю знайоме обличчя, яке нагадувало йому образ коханої Сальомеї, проте ним уже не було: поневірка і страх визолили до жовтизни її смагляве обличчя, а очі, які колись обпікали його пекучими сніпками зелених променів, стали, як у всіх, безбарвними й блідими; розплетене волосся спадало каштановою зливою на груди; обличчя жінка звела до неба, й нікого вона не бачила, лише Бога, від якого ще чекала порятунку.
Сальомея вела під руку старого батька, колись найзаможнішого в Місті підприємця — нині останнього злидаря; за її плече трималася, ледве переставляючи ноги, стара жінка, певне, її мати, за нею плелися дві молоді єврейки — була то сім’я багатіїв Фойєрштайнів, яку вже ніхто не міг повернути навіть до найскромнішого життя.
Геродот ступив два кроки з тротуару до чорної колони, щоб ближче приглянутися й переконатися, що то таки Сальомея; для чого так зробив, не усвідомлював, чей не міг її вивести з колони. Однак ступив ще один нерішучий крок, та зупинили його не шуцмани, які йшли з автоматами напереваги позаду валки, і не орднунгполіцаї, а приречені на смерть євреї, які й цієї миті не могли йому пробачити, що він забрав від них найвродливішу панну, а сам — іншої віри, іншого роду, іншої історії — залишається в безпеці й тією безпекою розпоряджається, як хоче; він, християнин, має волю, а в юдеїв її відібрали, — наша доля інша, мова інша, і чужий ти нам, трафний, ти не маєш права навіть умерти разом з нами...
Відштовхнутий на тротуар, пан Корнель дивився, як біля пам’ятника Шевченкові зникає за поворотом остання колона смертників, а з нею і Сальомея, яка відтепер належатиме не йому, а Єгові, який вибрав собі єврейський народ для того, щоб мучити його в неволях і, немов праведного Йова, випробовувати голодом, хворобами, бідністю, страхом та зневагами й упевнюватися, що він завше зостається вірний Господнім заповітам...
Геродот намагався збагнути, чому євреї не хотіли впустити його в колону смертників, адже українська доля така схожа з єврейською. Чого не можуть йому простити жиди — певне, не тільки того, що він вирвав із їхнього квітника найрозкішнішу ружу, а що його предки відібрали від них найвидатнішого пророка, який був боголюдиною...
Пан Корнель непорушно стояв навіть тоді, коли з Шепарівського лісу долинуло торохкотіння кулеметів. Знав уже, що Сальомеї більше немає на світі, лише образ її шаленої вроди залишився навічно в пам’яті, — і не знати скільки часу простояв би він тут, та враз відчув дотик теплої, аж гейби співчутливої долоні до своїх закладених за спину рук. Рвучко повернувся, ніби вихопився з лабет смерті, що нависла над його головою градовою брилою, готовою роздавити й не залишити найменшого по ньому сліду, та розтав, розтопився той льодовий камінь від теплого й сумного погляду жінки, яка стояла перед ним і не випускала зі своєї долоні його руки.