Та короткою була втіха від улову: риба щосили тріпнулася, зірвалася з гачка і зникла в зеленій каламуті. Й огорнув Олеся невимовний туск: так само колись зникла єдина найщасливіща за все його життя мить, залишивши в душі пекучу гіркоту від непоправної втрати.
...Вернувшись увечері з роботи в шахті, Олесь не застав у бараці польських в’язнів, їх з якоїсь причини — може, якийсь стукач доніс начальству про нічну приятельську розмову Олеся з Казьом — перевели у табір двадцять дев’ятої шахти, що за двадцять кілометрів від міста. А мав же Олесь запитати в Казя, що він знає про Нусю, в якому ОЛП–і вона перебуває, — і його дійняла безнадійна розпука.
Цілу ніч не спав, сльози змочували подушку, він аж тепер утямив, що нікого в житті, крім Нусі, не кохав, і краще було б, якби не дізнавався, що вона живе й так близько від нього знаходиться, — тепер знову він її втратив і цим разом назавжди.
А перед ранком додумався до ризиковного кроку, за який не минути б йому карцеру: вирішив підкупити начальника конвою Корнєя Лиховідька, який ще мав дрібку Бога в серці, адже випалив уверх з автомата, коли Олесь знеобачки переступив лінію зони. Та яка кара могла б його настигнути, коли б його звинуватили у спробі підкупу начальника конвою — важко було навіть уявити...
Олесь тримав під матрацом папушу тютюну — пахучої мушкательки, яку отримав у посилці ще до того, як батька з матір’ю вивезли до Сибіру. І як не жаль йому було найціннішого для в’язня скарбу, він вибрав момент, коли Лиховідько перед розводом на шахти снідав у своїй каптьорці, подав йому той дорогий товар і складену вчетверо записку й заблагав: «Ви найдобріший, найсправедливіший, гражданін начальник, ви все можете: киньте цей папірець у жіночу колону».
Лиховідько заревів: «Уб’ю, згною, повєшу, как ти смєл с такой просьбой ко мнє обращаться!», проте взяв тютюн і записку.
Відповіді від Нусі не було, й долала Олеся чорна безнадія. А за той час в’язні Воркути пережили смерть Сталіна, розстріл Берії й криваве придушення повстання на десятому ОЛП–і двадцять дев’ятої шахти, а опісля табірні полегші аж до виходу засуджених у неповнолітті каторжан на вільне поселення.
Ще тягнулася щовечора колона із шахти «Капітальної» до барака, і собаки гарчали, і конвойні викрикували «шаг влєво, шаг вправо», та вже не проводили опричники шмонів серед ночі, не замикали на ніч бараків, з вікон зняли грати, й були дозволені зустрічі з рідними.
Одного вересневого надвечір’я, коли колона проходила повз душовий павільйон, Олесь почув жіночий голос: хтось вигукнув його ім’я. Оглянувся й побачив худеньку чорноволосу молоду жінку з блідим, мов цигарковий папірець, личком — і то була Нуся.
...Коли Олесь вийшов з тюрми на вільне поселення, вони з Нусею замешкали в добрих людей, які раніше відбули термін, й жили там разом, поки не отримали дозвіл вернутися на батьківщину.
Нуся згасала від сухот, й Олесь квапився вивезти її з проклятої Богом і людьми землі до рідного Міста. Не встиг...
Й промовила до нього Нуся перед тим, як покинути його назавше:
«Бог послав мені двох мужів, кожен з них віддав мені себе частинку, й моє життя було повним. А себе я розполовинила між вами, і мене не вистачило на довгий вік... Прости мені за Юрка, я вийшла за нього вдовою: хто міг подумати, що ти вибрався живим з тієї масакри у Бригідках... Жила я життям вашим, і дякую Господові за ті окрушини справжнього людського щастя. Юрко був добрий до мене, я за ним плачу, бо любила його. А тебе покохала найвищою любов’ю тієї ночі, коли ми лежали в обіймах на росяній траві у Студентському парку. Й відтоді в думках, а потім у спільному житті з тобою належала лише тобі одному. Забери мене звідси додому, тут холодно, тут замерзне не тільки моє тіло, а й душа...»
Й не стало Нусі. Залишилася лише її подоба, що стоїть нині на підвіконні мого дому поруч з образом її суперниці — вирізьблена у вишневому порубі.
Розділ двадцять третій
А коли сонце викотилося червоним кружалом із грушівської улоговини, привіявся до Олеся світлий спогад, яким і належалося йому бути на розвидні.
Давно вже не виходили на середину Каштанового провулка вірні подруги панна Ганя і пані Аделя пльоткувати — користувалися з причин немочі телефоном.
Аж тут раптом не вийшла, а вибігла зі свого подвір’я панна Ганя й зазивно вимахувала рукою в бік дому Аделі, яка ще сонно позіхала, спершись ліктями на підвіконня, й подивовано дивилася на сусідку, що, гейби помолоділа на двадцять років, вибігала на дорогу, певне, з вельми цікавою новиною. Новина мусила бути екстраважливою, якої ще ніхто не чув, й хотіла всезнаюча Ганя першою винести її на Торговицький квартал — щоб ніхто, не дай Боже, не випередив.