«Що це ви такі стурбовані, пане Шамрай? Адже все відбувається зовсім природно: наше суспільство перебуває в стані ферменту...»
«Я згадав нині ваші слова, пане вчителю, — відказав Олесь, — вимовлені вами в перший день нашої Незалежності: най би ця ейфорія швидше пригасла... Я тоді мовчки обурився на вас, а нині бачу: ви мали рацію. Ми раділи, вимахували прапорами, співали повстанських пісень, а Україну розкрадали Ферлеї. Й ось маємо прикрі наслідки... Але й не це мене найбільше турбує: держава молода й згодом наведе в себе лад. Страшно мені, що народ виступає проти власної держави...»
«Помиляєтесь, мій друже. Народ виступає за державу, він не має наміру її повалити, а зробити кращою, і так буде тривати, поки держава не ототожниться з народом. Чей самі знаєте: без дріжджів немає ні хліба, ні вина».
Коли Олесь вийшов на Каштановий провулок, побачив навпроти будинку пана Геродота тих самих пань Аделю й Ганю, а на радникове подвір’я заходили поодинці мовчазні люди. Олесь подумав, що пан меценас уже вернувся додому, й приквапив кроку — дуже за ним стужився. Та запримітив, що пані чомусь вельми засмучені й сльози втирають.
Були вони цієї миті зовсім інакші, ніж Олесь звик їх бачити, — не смішні, мов балаганні актриси на базарних інтермедіях, а звичайні — достойні й добрі жінки, яких, видно по смутку на їхніх обличчях, діткнулася печаль.
Й запитав їх Олесь, яке лихо трапилося.
«Горе, пане Олесю, горе! — разом заскімлили Ганя й Аделя. — Вчора пастухи знайшли пана радника мертвого в Шепарівському лісі... Щойно поїхали за ним...»
Й немов увірвалася в Олесевих грудях сирцева попруга, що досі туго в’язала силу, терплячість і витривалість у його душі й не давала йому розслаблюватися в найскрутніші хвилини. Й він, осиротілий, заридав, мов дитина.
У сльозах зайшов на своє подвір’я й побачив на підвіконні лише одну жіночу голівку, вирізьблену у вишневому порубі, а на місці подоби білої пані з медовим волоссям лежала зблякла фотографія. З неї дивився на Олеся він сам — вродливий юний гімназист. Взяв до рук фотографію й на зворотному боці прочитав:
«Залишуся завше вашим лицарем. Олесь».
Усе згадав і все зрозумів. Підійшов до воріт, глянув то в один, то в другий бік провулка, однак пані в чорному капелюшку й густій вуалі не побачив. А може, її тут і не було, може, існувала вона лише в його уяві як образ краси, як мрія?..
Реальною була тільки голівка кучерявої брюнетки. Він зняв її з підвіконня й поставив у кімнаті на креденс.
Це все, що в нього залишилося.
Однак вельможна і владна пані Самота не бажала залишати бодай малесенького місця в Олесевій душі для своєї суперниці, яка називається Розрадою.
Того ж дня до хати увійшов листоноша, подав Олесеві телеграму. Й він прочитав:
«Давній сусідо, пробач мені за все... Я вибрався із пекла двадцять дев’ятої воркутинської шахти живим. Під час повстання був поранений. Не запрошую тебе в гості, бо незабаром, я це знаю, переберуся на вічну квартиру за адресою: Краків, Раковецький цвинтар, поле 241. Казьо».
Олесь поклав телеграму на креденс біля Нусиного погруддя й промовив:
«Я двічі переборов смерть. Мушу тепер побороти й самоту».
Дорогий читачу! Я, корінний покутянин, завітав до Міста над Прутом, щоб попрощатися: час–бо мій уже доволі пізній...
Вертаючись з–над ріки, на березі якої не побувати, то і в Місті не бути, я звернув з вулиці Скупневича в тісні провулки Торговицького передмістя, щоб відшукати серед новобудов найзнайомішу й найріднішу мені вуличку Каштанову, в кінці якої аж там, де вона вливається у вулицю Сєнкевича, мала б ще й нині стояти стара обдерта халупа, в якій тоді, коли я вчився у Міській гімназії, мешкала пані Бурмістрова, котра винайшла кімнату сільським хлопцям, які прагнули пізнати світ наук, у тому помешканні я прожив кілька юнацьких літ.
Знав усіх мешканців передмістя якщо не особисто, то хоча б з виду: пожильці цього кварталу віталися, немов у селі, одне з одним при зустрічі, а знайомі на хвильку зупинялися й обмінювалися побажаннями щасливого поводження.
Тут я зазнав перших мук кохання, коли побачив п’ятнадцятилітню золотоволосу Мартусю, тут у вільний час нипав метушливим ринком, бо завше чогось було мені потрібно: то гнота до гасової лампи, то якоїсь деталі до батькового старого ровера, яким я щосуботи їздив до рідної Боднарівки; та найбільше цікавили мене базарні розмови, суперечки покупців з продавцями, дотепи міських заводіяк, мудрування доморослих філософів, вихваляння всезнаючих маклерів і навіть нецензурна лайка перекупок. Все те я вбирав у свою пам’ять, мов губка воду, і знаю нині достеменно: якби не вмів так багато бачити й чути, а ще й підслуховувати, то не написав би навіть одного розділу книги, яку ось пропоную вам, шановні читачі.