– Можливо, ми також могли б поговорити з ем… лікарем… ем… Девісом? – припустив містер Саттертвейт.
– Хороша ідея.
Вони взяли адресу лікаря і, тепло подякувавши полковникові Джонсону за його привітність, пішли.
Розділ третій
Котрий із них?
Ідучи вулицею, сер Чарльз поцікавився:
– Є ідеї, Саттертвейте?
– А у вас? – запитав містер Саттертвейт. Він волів висловлювати свою думку останнім.
Чого не скажеш про Картрайта. Він заговорив із захопленням:
– Вони помиляються, Саттертвейте. Всі вони помиляються. Втелющили собі в голову цього дворецького. Дворецький втік, а отже, він убивця. Але це маячня. Нічого не сходиться. Не можна оминати увагою друге вбивство – те, що сталося в моєму будинку!
– Ви досі вважаєте, що ці дві смерті пов’язані?
Містер Саттертвейт поставив запитання, хоча подумки вже ствердно на нього відповів.
– Боже, та хіба вони можуть бути не пов’язані? Все вказує на це… Ми мусимо знайти спільне – людину, яка була на обох прийомах.
– Так, – погодився містер Саттертвейт. – Але це буде не так просто, як здається на позір. Спільних факторів забагато. Чи розумієте ви, Картрайте, що майже всі, хто були на прийомі у вашому будинку, були й тут?
Сер Чарльз кивнув.
– Звісно, я це розумію – а ви здогадуєтеся, які висновки можна зробити з цього за допомогою дедукції?
– Я не встигаю за вашою думкою, Картрайте.
– Хай йому грець, ви що, вважаєте це збігом? Та це ж навмисне було зроблено. Як так сталося, що всі люди, що були свідками першої смерті, стали свідками й другої? Випадковість? Ні за що. Так і було задумано, то був план Толлі.
– О! – видобув містер Саттертвейт. – Так, це можливо…
– Так воно і є. Ви знали Толлі не так добре, як я, Саттертвейте. Він собі на умі, та й дуже терплячий. За всі роки, що я його знав, він ніколи не озвучував хапливих висновків чи суджень. Ви тільки подумайте: одного вечора в моєму будинку вбили – так, вбили, тут я слів не добиратиму – Беббінґтона. Весь цей час Толлі посміювався з моїх підозр, але в нього були власні. Він про них не говорив: це не в його репертуарі. Але тихесенько, сам собі він складав план. Я не знаю, чим він керувався. Не думаю, що він підозрював когось конкретного. Він вважав, що хтось із цих людей винний у вбивстві, і вирішив якимось чином визначити, хто саме.
– А як щодо решти гостей, Іденів і Кемпбеллів?
– Маскування. Щоб його задум не був такий очевидний.
– І в чому, на вашу думку, був його план?
Сер Чарльз стенув плечима – підсилений чужий жест. Він був Арістідом Дювалем, генієм секретної служби, який прикульгував на ліву ногу.
– Звідки мені знати? Я не чарівник. Вгадати я не можу. Але план точно був… І провалився, бо вбивця виявився трохи розумнішим за Толлі… Він напав першим…
– Він?
– Чи вона. Отрута – зброя як чоловіків, так і жінок. Жінок навіть частіше.
Містер Саттертвейт мовчав. Сер Чарльз допитувався:
– Ну ж бо? Ви що, не згодні? Чи ви на боці громадської думки? «Це зробив дворецький. Він убивця».
– А як ви поясните втечу дворецького?
– Я про це не думав. На мій погляд, вона не варта уваги… Її можна якось пояснити.
– Наприклад?
– Ну, скажімо, поліція має рацію: Елліс – злочинець, який працює ну нехай на банду крадіїв. Він отримує цю посаду за фальшивими документами. Потім убивають Толлі. В якому становищі опиняється Елліс? Людину вбивають, а в будинку – крадій, чиї відбитки є в Скотленд-Ярді і якого знає поліція. Ну ясна річ, що він тікає світ за очі.
– Таємним ходом?
– Та який там таємний хід! Він вислизнув, коли один із недоумкуватих констеблів, що спостерігали за будинком, заснув.
– Це здається вірогіднішим.
– Ну, а що ви думаєте, Саттертвейте?
– Я? – перепитав той. – Те саме, що й ви. Я з вами згоден. Дворецький, як на мене, – це хибна зачіпка. Я думаю, що сера Бартолом’ю та бідного старого Беббінґтона вбила та сама людина.
– Хтось із гостей?
– Хтось із гостей.
Хвилину-дві вони мовчали, а потім містер Саттертвейт невимушено запитав:
– На вашу думку, хто?
– Господи, Саттертвейте, та звідки ж мені знати?
– Звісно, ви не знаєте, – м’яко сказав містер Саттертвейт. – Та я думав, можливо, у вас є якась думка. Ну, тобто я не мав на увазі чогось наукового чи обґрунтованого. Просто здогадка.
– Ні, немає…
Сер Чарльз на хвилину замислився, а потім вигукнув:
– Слухайте, Саттертвейте, щойно я над цим замислююся, починає здаватися неможливим, щоб хтось із них це зробив.
– Я думаю, ваша теорія правильна, – задумливо промовив Саттертвейт. – Я маю на увазі те, що сер Бартолом’ю намагався зібрати підозрюваних. Треба також узяти до уваги те, що декого він не запросив. Вас, мене та місіс Беббінґтон, наприклад. І молодого Мендерза теж, він не був серед запрошених.