Місіс Лекі замовкла.
– Але інша річ – містер Елліс. Я нічого про нього не знаю й не могла нічого про нього розповісти, він тут новий, його прислали з Лондона попрацювати, поки містер Бейкер у відпустці.
– Містер Бейкер? – перепитав містер Саттертвейт.
– Містер Бейкер сім років працював дворецьким у сера Бартолом’ю. Він здебільшого був у Лондоні, на Гарлі-стріт. Пам’ятаєте його, сер? – Кухарка звернулася до сера Чарльза, і той кивнув. – Сер Бартолом’ю викликав його сюди, коли влаштовував прийоми. Але містер Бейкер погано почувався, тож сер Бартолом’ю дав йому два місяці відпочинку, оплатив поїздку на море до Брайтона – ось бачите, наш лікар був справжнім джентльменом. Тож він тимчасово винайняв містера Елліса, от я і сказала інспектору, що нічого не можу сказати про цього містера Елліса, проте, з його власних слів, він працював у найвидатніших родин. І ще він, звісно, поводився дуже по-джентльменськи.
– Чи не було в ньому чогось незвичайного? – з надією запитав Картрайт.
– Дивно, що ви про це запитали, сер, бо, розумієте, і так, і ні.
Сер Чарльз підбадьорливо поглянув на місіс Лекі, і та повела далі:
– Я не можу сказати, що саме, але щось дивне в ньому таки було…
«Так завжди здається заднім числом», – похмуро подумав Саттертвейт. Хай би як місіс Лекі зневажала поліцію, припущення інспектора впливало і на її думку. Якщо Елліс виявився злочинцем, то, звісно ж, місіс Лекі щось таки в ньому помітила.
– По-перше, він був дещо непривітний. О, чемний, безумовно, і джентльмен – як я вже сказала, він працював у шанованих родин. Але він тримався одинцем, багато часу проводив у своїй кімнаті, і ще він був – ну, я не знаю, як це описати, не знаю, – але трохи дивний…
– А ви не підозрювали, що він насправді не дворецький? – припустив містер Саттертвейт.
– Та ні, він точно працював, сер. І дещо знав про відомих людей, еге.
– Наприклад? – м’яко поцікавився сер Чарльз.
Але місіс Лекі почала говорити загадками, нічого певного. Вона не хотіла переказувати плітки слуг. Це було нижче її гідності.
Щоб вона трохи розслабилася, Саттертвейт запитав:
– Чи могли б ви описати його зовнішність?
Місіс Лекі пожвавилася.
– Він мав дуже респектабельний вигляд. Бакенбарди, сиве волосся, трохи зсутулений, а ще він почав товстішати – його це непокоїло. Руки в нього помітно тремтіли, але не від того, про що ви подумали. Він узагалі не пив – на відміну від інших дворецьких, які мені траплялися. Ще він був слабкий на очі, думаю, бо йому було боляче дивитися на світло, особливо на яскраве, від цього очі в нього дуже сльозилися. Коли він був не на службі, то носив окуляри.
– А якісь особливі прикмети? – запитав сер Чарльз. – Шрами? Зламані пальці? Родимки?
– О, ні, ні, сер, нічого такого.
– Наскільки ж усе простіше в детективних історіях, – зітхнув той. – В літературі у злочинця завжди є якась особлива прикмета.
– У нього бракувало зуба, – зауважив містер Саттертвейт.
– Можливо, сер, але сама я цього ніколи не помічала.
– Як він поводився в ніч трагедії? – трохи по-книжному запитав містер Саттертвейт.
– Ну, сер, точно я не можу сказати. Розумієте, я була зайнята на кухні. Мені не було коли спостерігати.
– Так, розумію, не було коли.
– Коли нам сказали, що господар помер, нас охопив шок. Я плакала, плакала, не могла заспокоїтися, і Беатріс так само. Молодші служниці, звісно, були збуджені, але і засмучені також. Містер Елліс не був аж такий засмучений, як ми, ну, бо він тут нещодавно, але він поводився дуже мудро і наполіг на тому, щоб ми з Беатріс випили по келишку портвейну, щоб упоратися з потрясінням. Це ж подумати тільки – весь цей час він знав, душогуб…
Фраза місіс Лекі обірвалася, в очах запалала зневага.
– Я так розумію, він зник тієї ночі?
– Так, сер, пішов до своєї кімнати, як і всі ми, а на ранок його вже не було. Тому поліція на нього й подумала.
– Так, так, дурний вчинок з його боку. На вашу думку, як він міг утекти?
– Не маю жодного уявлення. Поліцейські начебто всю ніч вартували в будинку, проте дворецького не бачили. Але вони теж люди, хай би кого там із себе вдавали, вдираючись до джентльмена в домівку і нишпорячи тут.
– Я чув щось про таємний хід, – сказав сер Чарльз.
Місіс Лекі пирснула.
– Поліція про нього безперестанку торочить.
– А він тут є, цей хід?
– До мене долітали такі чутки, – обережно сказала місіс Лекі.
– Ви знаєте, де він починається?