– Ну, я точно не пам’ятаю, сер. Містер Елліс підійшов до нього передати телефонне повідомлення, а сер Бартолом’ю запитав, чи точно він правильно почув прізвище, і містер Елліс відповів, що певен цього, – дуже чемно відповів, звісно. І тоді лікар розсміявся і сказав: «Хороший ти хлопець, Еллісе, першокласний дворецький. Еге ж, Беатріс, що скажеш?» А я так здивувалася, сер, що господар так розмовляє, – бо було зовсім не схоже на нього, – що навіть і не знала, як відповісти.
– А що Елліс?
– Він якось несхвально до цього поставився, бо, певно, до такого не звик. Напружився якось.
– А що було в повідомленні? – запитав сер Чарльз.
– У повідомленні, сер? О, телефонували із санаторію – повідомили, що прибула пацієнтка і що вона добре перенесла дорогу.
– А ви пам’ятаєте прізвище?
– Воно було дивне, сер. – Беатріс замислилася. – Чи то місіс де Рашбріджер, чи якось так.
– Так, дійсно, – заспокійливо сказав Картрайт. – Не надто просте прізвище для телефонної розмови. Що ж, дуже дякуємо вам, Беатріс. Можливо, тепер ми могли б поговорити з Алісою?
Коли Беатріс вийшла з кімнати, сер Чарльз і містер Саттертвейт обмінялися спостереженнями.
– Міс Віллз вивідувала й винюхувала, капітан Дейкез напився, місіс Дейкез не виказувала емоцій. Що ще? Дуже мало інформації.
– Так, дійсно мало, – погодився Саттертвейт.
– Покладімо надії на Алісу.
Аліса була спокійною темноокою жінкою років тридцяти.
Говорила вона охоче.
Сама вона не вірила, що Елліс до цього причетний. Надто по-джентльменськи він поводився. Поліція припустила, що він звичайний шахрай. Аліса була певна, що це далеко від правди.
– А ви впевнені, що він був звичайним справжнісіньким дворецьким? – запитав сер Чарльз.
– Не звичайним, сер. Він не схожий на жодного дворецького, з яким я досі працювала. Він інакше організовував роботу.
– Але ви не вважаєте, що це він отруїв господаря?
– О, сер, я не розумію, як би він міг це влаштувати. Я обслуговувала гостей разом із ним, і він не міг би нічого додати господареві в їжу так, щоб я не помітила.
– І в напої?
– Він розливав гостям вино, сер. Спершу херес, до супу, а потім рейнвейн і кларет. Але що він міг, сер? Якби щось було у вині, він отруїв би всіх – всіх, хто його пив. Господар не пив нічого такого, чого не пили гості. Те саме і з портвейном. Всі джентльмени пили портвейн. І дехто з леді теж.
– А винні келихи забрали на таці?
– Так, сер. Я тримала тацю, а містер Елліс ставив на неї келихи. Потім я віднесла їх на кухню. Коли по них прийшла поліція, вони були там. Келихи від портвейну лишалися на столі. Поліція нічого в них не знайшла.
– А ви впевнені, що лікар не їв і не пив нічого особливого, того, чого решта не куштувала?
– Принаймні я такого не бачила. Власне, я певна, що такого не було.
– І ніхто з гостей не давав йому…
– О ні, сер.
– Алісо, а вам щось відомо про таємний хід?
– Один із садівників мені про нього розповідав. Він виводить кудись у ліс, до руїн. Але я ніколи не бачила жодного лазу в будинку.
– А Елліс про нього нічого не казав?
– О ні, сер, я впевнена, він про це нічого не знав.
– Як ви гадаєте, Алісо, хто міг убити вашого господаря?
– Не знаю, сер. Я взагалі не можу повірити в те, що це вбивство… Мені здається, це якийсь нещасний випадок.
– Гм. Дякую, Алісо.
– Якби не смерть Беббінґтона, – сказав сер Чарльз, – можна було б подумати, що вбивця – вона. Гарна жінка… І дбала про гостей за столом… Але ні, цього не достатньо. Беббінґтона вбили, а Толлі однаково не звертав уваги на гарних жінок. Він був не з тих.
– Але йому було п’ятдесят п’ять, – задумливо промовив Саттертвейт.
– І що ви намагаєтеся цим сказати?
– В такому віці чоловіки нестямляться через молодих жінок, навіть якщо не були схильні до цього доти.
– Чорт забирай, Саттертвейте. Та мені ж… ем… скоро п’ятдесят п’ять.
– Знаю, – сказав той.
Зустрівши хитрий погляд Саттертвейта, сер Чарльз опустив очі. Жодних сумнівів – він почервонів.
Розділ п’ятий
В кімнаті дворецького
– А що, як нам оглянути кімнату Елліса? – запитав Саттертвейт, насолодившись тим, як зашарівся сер Чарльз.
Актор вхопився за цю можливість змінити тему.
– Чудова ідея. Саме збирався вам це запропонувати.
– Звісно, поліція вже її як слід обнишпорила.
– Поліція… – Арістід Дюваль зверхньо від неї відмахнувся. Намагаючись забути своє миттєве зніяковіння, він з поновленим завзяттям заходився грати свою роль.
– Поліцейські – телепні, – узагальнив він. – Що вони шукали в його кімнаті? Докази того, що він винний. А ми шукатимемо доказів його непричетності – це ж зовсім інша річ.