– А ви цілком упевнені в тому, що Елліс не вин ний?
– Якщо ми маємо рацію щодо Беббінґтона – він просто жодним чином не може бути винним.
– Так, до того ж…
Містер Саттертвейт не закінчив свого речення. Він збирався сказати, що якщо Елліс – професійний злочинець, якого сер Бартолом’ю викрив, через що Елліс того вбив, то ця справа виявиться неймовірно нудною. Проте він вчасно згадав, що покійний лікар був другом сера Чарльза Картрайта, і сам здивувався безсердечності, яку майже виказав.
На позір кімната Елліса не обіцяла цікавих відкриттів. Охайно розкладений і розвішаний одяг у комоді та шафі. Добре зшитий різними шевцями. Очевидно, не його власний, а подарований йому за різних обставин. Те саме зі спідньою білизною. Черевики ретельно начищені й розставлені на тримачах.
Містер Саттертвейт узяв черевик і пробурмотів:
– Дев’ятий розмір, ось так, дев’ятий.
Але позаяк слідів у справі не згадувалося, це спостереження нікуди не вело.
Оскільки форми дворецького тут не було, то виходило, що Елліс втік у робочому костюмі – містер Саттертвейт вказав серу Чарльзові на цей важливий факт.
– Будь-який чоловік у його ситуації перевдягнувся б у звичайний одяг.
– Так, дивно… Здається, хоч це й абсурд, ніби він взагалі не тікав… Маячня, звісно.
Вони продовжили пошуки. Ані листів, ані паперів, окрім вирізки з газети про лікування мозолів та абзацу про прийдешнє весілля доньки герцога.
На тумбочці в дворецького був блокнот промокального паперу та маленька пляшечка чорнил – а от перової ручки не було. Сер Чарльз підніс блокнот до дзеркала, але даремно. Одним аркушем багато користувалися: на ньому була плутанина написів, і чорнила видалися засохлими обом чоловікам.
– Або дворецький не писав листів, відколи почав тут працювати, або не промокав їх, – зробив висновок Саттертвейт. – Це старий блокнот. Ось, тут… – Він задоволено тицьнув у ледве помітне «Л. Бейкер» серед мішанини слів. – Я б сказав, Елліс цим узагалі не користувався.
– Дивно, чи не так? – повільно сказав сер Чарльз.
– Тобто?
– Ну, зазвичай люди пишуть листи…
– Злочинці – ні.
– Так, певно, ви маєте рацію. Може, йому було що приховувати, тому він так і втік… Ми ж кажемо лишень, що він не вбивав Толлі.
Вони поповзали по підлозі, підняли килим, зазирнули під ліжко. Ніде нічого не було, окрім плями чорнил біля каміна. Кімната розчаровувала голизною.
Чоловіки пішли звідти дещо спантеличені. Їхній детективний запал згаснув.
Можливо, їм навіть подумалося, що в книжках усе влаштовано якось вдаліше.
Вони поговорили з іншими слугами – наляканими дівчатами, які трепетали перед місіс Лекі та Беатріс Черч, але нічого корисного з’ясувати не вдалося.
Нарешті чоловіки пішли.
– Що скажете, Саттертвейте? – запитав сер Чарльз, коли вони прогулювалися в парку. (Машина Саттертвейта мала забрати їх біля сторожівні.) – Є за що зачепитися? Бодай щось?
Містер Саттертвейт замислився. Він не поспішав з відповіддю, особливо відчуваючи, що мав би хоч щось помітити. Неприємно було визнавати, що їхня експедиція виявилася марною. Він прокрутив в голові свідчення кожної зі служниць – інформації було наче кіт наплакав.
Як підсумував сер Чарльз, міс Віллз вивідувала й винюхувала, міс Саткліфф дуже засмутилася, місіс Дейкез не засмутилася зовсім, а капітан Дейкез напився. Це майже нічого, якщо, звісно, не вважати, що Фредді Дейкез намагався втопити у вині докори сумління. Але наскільки Саттертвейтові було відомо, капітан часто напивався.
– Ну? – нетерпляче повторив сер Чарльз.
– Нічого, – неохоче визнав Саттертвейт. – Ну, може, окрім того, що з вирізки ми дізналися про те, що Елліса мучили мозолі.
Сер Чарльз криво всміхнувся.
– Логічний висновок. А він… ем… щось нам дає?
Містер Саттертвейт зізнався, що ні.
– Щоправда… – почав він і замовк.
– Що? Ну ж бо, продовжуйте. Будь-що може допомогти.
– Мене трохи здивувало те, що сер Бартолом’ю жартував із дворецьким – пам’ятаєте, хатня покоївка розповідала? Це якось не схоже на нього.
– Не було схоже, – підкреслив сер Чарльз. – Я добре знав Толлі – краще, ніж ви, – і я можу сказати, що до жартів він був не схильний. Він ніколи не говорив нічого такого, хіба що… ну, хіба що з певних причин не був у своєму нормальному стані. Так, Саттертвейте, ви маєте рацію, тут щось є. Але куди це може привести нас?
– Ну, – почав був Саттертвейт, але стало зрозуміло, що запитання сера Чарльза було суто риторичним. Йому хотілося радше поділитися власними поглядами, аніж почути Саттертвейтові.