– Пам’ятаєте, коли стався цей інцидент, Саттертвейте? Одразу після того, як Елліс передав йому телефонне повідомлення. Думаю, логічно припустити, що причина раптової веселості Толлі була в повідомленні. Можливо, ви пам’ятаєте, я спитав покоївку, про що в ньому йшлося.
Містер Саттертвейт кивнув.
– У ньому йшлося про те, що до санаторію прибула жінка на прізвище де Рашбріджер, – сказав він, показуючи, що теж звернув на це увагу. – Звучить не надто захопливо.
– Згоден, звісно. Але якщо ми міркуємо в правильному напрямку, в цьому повідомленні має бути додатковий зміст.
– Таааак, – непевно протягнув містер Саттертвейт.
– Безумовно, має, – сказав сер Чарльз. – Ми мусимо збагнути який. Я думаю, а що, як це якась шифровка – ніби невинне повідомлення, яке означає щось інше? Якщо Толлі намагався розслідувати смерть Беббінґтона, повідомлення могло бути якось із цим пов’язане. Скажімо, він залучив приватного детектива. Толлі міг попросити його у разі, якщо одна з його підозр виправдається, зателефонувати і сказати цю фразу, яка більше ні для кого нічого б не означала. Це могло б пояснити його пожвавлення, як і те, що він перепитав у Елліса, чи правильно той почув прізвище, адже Толлі знав напевне, що такої людини насправді не існує. Власне, людина часом переживає хоч і позитивний, але стрес від того, що якийсь із її задумів проявляє ознаки успішності.
– То ви думаєте, місіс де Рашбріджер не існує?
– Ну, я гадаю, ми мусимо це з’ясувати.
– Як?
– Можемо заскочити в санаторій і запитати у головної медсестри.
– Їй це може видатися дивним.
Сер Чарльз розсміявся.
– Довірте це мені, – сказав він.
Вони зійшли з в’їздної доріжки й пішли до санаторію.
Містер Саттертвейт запитав:
– А як щодо вас, Картрайте? Щось видалося вам важливим? Я маю на увазі, з того, що ми почули.
Сер Чарльз не квапився відповідати.
– Так, щось було… але найгірше те, що я не пам’ятаю що саме.
Містер Саттертвейт здивовано витріщився на нього. Його співрозмовник насупився.
– Як же пояснити? Було щось таке – тієї миті воно видалося мені дивним, неправдоподібним, але часу обміркувати це на місці в мене не було. Я відклав це на краєчок свідомості.
– І тепер не можете звідти дістати?
– Ні. Пам’ятаю лиш те, що сказав собі: «Це дивно».
– Це було тоді, коли ми допитували служниць? Котру з них?
– Кажу ж вам, не пам’ятаю. І що більше думаю, то важче пригадати… Якщо я припиню думати, воно, можливо, повернеться.
Вони підійшли до санаторію, білої сучасної будівлі, відділеної від парку парканчиком. У парканчику була хвіртка, через яку вони зайшли, потім подзвонили у дзвоник на вхідних дверях і попросили покликати головну медсестру.
Коли медсестра вийшла до них, чоловіки побачили високу жінку середнього віку з розумним обличчям і вишуканими манерами. Вона знала сера Чарльза як друга покійного Бартолом’ю Стренджа.
Сер Чарльз пояснив, що він щойно прибув з-за кордону, що він шокований новинами про смерть свого друга і жахливими підозрами навколо цієї події і що він намагається дізнатися про це якомога більше. Головна медсестра дуже зворушливо відповіла, що смерть сера Бартолом’ю вдарила по них і що той був на піку своєї кар’єри. Сер Чарльз навпрямки сказав, що хотів би дізнатися, що відбувається в санаторії. Медсестра розповіла, що в сера Бартолом’ю є двоє партнерів-лікарів, один з яких живе в санаторії.
– Бартолом’ю дуже пишався цим місцем, знаю, – сказав сер Чарльз.
– Так, його підхід до лікування мав успіх.
– Здебільшого нервові розлади, так?
– Так.
– Я тут пригадав, що в одного мого знаймого з Монте-Карло тут лікується родичка. Забув прізвище. Воно дивне. Чи то Рашбріджер, чи то Русбріггер, щось таке.
– Ви маєте на увазі місіс де Рашбріджер?
– Так, її. Вона зараз тут?
– О, так. Але боюся, вона ще певний час не зможе з вами побачитися. В неї строгий постільний режим.
Головна медсестра хитрувато всміхнулася.
– Ані листів, ані відвідувачів, які могли б її схвилювати…
– Але її стан не дуже важкий?
– Ну, в неї досить серйозний нервовий зрив – провали в пам’яті, нервове виснаження. Але ми скоро її підлікуємо.
Медсестра підбадьорливо всміхнулася.
– Здається, Толлі щось про неї розповідав. Вона була не тільки пацієнткою, але і другом?
– Не думаю, сере Чарльзе. Принаймні лікар такого ніколи не казав. Вона нещодавно приїхала з Вест-Індії, ой, це було дуже смішно, слухайте. Прізвище складне, запам’ятати важко, а покоївка в нас зірок з неба не хапає. Прийшла до мене й каже: «Приїхала місіс Вест-Індія». Звісно, для її розуму що Рашбріджер, що Вест-Індія – усе одне, але ж який цікавий збіг, що саме звідти ця леді й приїхала.