– Ви маєте на увазі невисокого чоловіка і жінку в прегарному одязі?
– Так.
– Ні, ми не були знайомі. І з тією жінкою, яка пише п’єси, теж. Бідолашна, мені думалося, що вона почувалася не в своїй тарілці.
– Ви впевнені, що ніколи нікого з них не бачили?
– Я певна, що не бачила, – і так само певна, що Стівен теж. Розумієте, ми все робили разом.
– А містер Беббінґтон не казав вам нічого – ну бодай чогось, – наполягала Еґґ, – про людей, з якими ви познайомитеся? Чи, може, він казав щось, коли побачив їх?
– До того нічого – ну, окрім того, що він чекав на цікавий вечір. А коли ми прийшли туди… Ну, в нас було не так багато часу… – Її обличчя раптом спохмурніло, але сер Чарльз швидко втрутився в їхню розмову.
– Пробачте, що ми так розпитуємо вас. Але розумієте, нам здається, що тут має бути щось, якби ж тільки ми могли з’ясувати що. Ну має ж бути причина в такого відверто жорстокого та безглуздого вбивства.
– Я розумію це, – сказала місіс Беббінґтон. – Сталося вбивство, мають бути причини… Але я не знаю – не можу уявити – які.
Хвилину-дві вони помовчали, а потім сер Чарльз запитав:
– А чи могли б ви кількома словами описати нам кар’єру свого чоловіка?
У місіс Беббінґтон була хороша пам’ять на дати. З її слів сер Чарльз записав таке:
«Стівен Беббінґтон народився в Ізлінґтоні, Девон, 1868 року. Вчився у школі Святого Павла та в Оксфорді. Був посвячений на диякона й направлений в Гокстон 1891 року. Став священиком 1892-го. Був вікарієм в Елсінґтоні, графство Суррей, при преподобному Верноні Лоррімері протягом 1894–1899 років. Одружився з Марґарет Лоррімер 1899 року й був переведений до Ґіллінґа, Кент. Пізніше, 1916 року, переведений до церкви Святого Петрока в Лумуті.
– Це вже щось, – сказав сер Чарльз. – Я вважаю, найкраще нам зосередитися на тому часі, коли містер Беббінґтон був вікарієм церкви Діви Марії в Ґіллінґу. Те, що було раніше, навряд чи може стосуватися когось із гостей, які були в мене того вечора.
Місіс Беббінґтон стенула плечима.
– Ви справді думаєте, що це хтось із них?
– Я не знаю, що думати, – сказав сер Чарльз. – Бартолом’ю щось побачив або про щось здогадався, помер так само, і п’ятеро…
– Семеро, – виправила Еґґ.
– …з цих людей теж були у нього в гостях. Хтось із них напевне винний.
– Але навіщо? – плакала місіс Беббінґтон. – Навіщо? Які в них мотиви вбивати Стівена?
– Саме це, – сказав сер Чарльз, – ми і збираємося з’ясувати.
Розділ другий
Леді Мері
Містер Саттертвейт прибув до «Воронячого гнізда» з сером Чарльзом. Поки господар маєтку з Еґґ Літтон-Ґор навідували місіс Беббінґтон, містер Саттертвейт пив чай у леді Мері.
Містер Саттертвейт їй подобався. Хоч якою чемною була леді Мері, вона була жінкою, яка чітко відрізняла тих, хто їй подобається, від тих, хто не подобається.
Містер Саттертвейт відпивав китайський чай з дрезденської порцелянової чашки, їв мікроскопічний сендвіч і теревенив. Під час його останнього візиту виявилося, що у них з цією дамою багато спільних друзів і знайомих. Сьогодні їхня розмова почалася з того ж, але поступово перейшла на більш особисті теми. Містер Саттертвейт умів відчувати інших – він слухав, як вони розповідають йому про свої проблеми, й не перебивав. Навіть минулого візиту леді Мері цілком розкуто обговорювала з ним свої побоювання щодо майбутнього доньки. Зараз вона говорила з ним як із давнім другом.
– Еґґ така вперта, – побивалася вона. – Кидається в усе з головою. Знаєте, містере Саттертвейте, мені не подобається те, що вона, ну, вв’язалася в це розслідування. Еґґ сміється наді мною, але мені здається, що це не жіноча справа.
Сказавши це, леді Мері зашарілася. Її карі очі, добрі й розумні, дивилися на Саттертвейта по-дитячому жалібно.
– Я розумію, що ви маєте на увазі, – мовив він. – Правду кажучи, мені й самому це не подобається. Я знаю, що це просто застаріле упередження, та воно в мене є. Та все ж, – він підморгнув леді Мері, – ми не можемо сподіватися, що в таку просвітлену добу сучасні молоді дівчата сидітимуть удома, шитимуть і здригатимуться від самої думки про жорстокі злочини.
– Мені не подобається думати про вбивство, – зізналася леді Мері. – Я ніколи й подумати не могла, що вплутаюся в таку історію. Це жахливо. – Вона тремтіла. – Бідний сер Бартолом’ю.
– Ви близько його знали? – наважився запитати містер Саттертвейт.
– Гадаю, я бачила його лише двічі. Вперше десь рік тому, коли він приїздив на вікенд до сера Чарльза, а вдруге – того жахливого вечора, коли помер бідолашний містер Беббінґтон. Я була страшенно здивована, коли прийшло запрошення. Я прийняла його, бо думала, що це потішить Еґґ. У неї небагато розваг, у моєї бідашки. Мені здавалося, вона трохи пригнічена, так, ніби її взагалі нічого не цікавить, і я подумала, що великий прийом може трохи її розважити.