Дівчина здивовано озирнулася.
– Ви ж манекенниця з «Амброзін»? Я звернула на вас увагу сьогодні вранці. Сподіваюся, ви не образитеся, якщо я дозволю собі сказати, що у вас найбездоганніша фігура з усіх, що я бачила.
Доріс Сімз не образилася. Лише трішки зніяковіла.
– Певна, ви лестите мені, мадам, – відповіла вона.
– І ви здалися мені дуже доброю, – сказала Еґґ. – Тому я хочу попросити вас про послугу. Дозвольте запросити вас на обід у «Берклі» чи «Ріц» і все вам розповісти.
Хвильку повагавшись, Доріс погодилася. Їй було цікаво, а ще вона любила смачну їжу.
Влаштувавшись за столиком і замовивши обід, Еґґ заходилася пояснювати.
– Сподіваюся, ви нікому про це не розкажете, – мовила вона. – Розумієте, на роботі мені дали завдання – написати про жінок різних професій. Я б хотіла, щоб ви розповіли мені про вашу роботу в ательє.
Доріс, здається, була розчарована, але досить дружньо відповідала на запитання, відверто розповідаючи про розклад, ціни, переваги й недоліки своєї професії. Еґґ конспектувала її відповіді в маленький записник.
– Це так мило з вашого боку, – сказала вона. – Я на цьому зовсім не розуміюся. Для мене все це нове. Розумієте, мені страшенно бракує грошей, а цей журналістський підробіток дуже мені допоможе.
Дівчина впевнено вела далі:
– Було нахабно з мого боку отак з’явитися в «Амброзін» і вдавати, ніби я збираюся купити купу одягу. Взагалі-то мені лишилося всього декілька фунтів на витрати, і я маю протягнути на них до Різдва. Гадаю, місіс Дейкез страшенно розлютилася б, якби дізналася.
Доріс захихотіла.
– Думаю, так.
– Але я добре зіграла свою роль? – запитала Еґґ. – Я була схожа на людину, в якої є гроші?
– Ви пречудово зіграли, міс Літтон-Ґор. Мадам вважає, що ви багато чого в нас купите.
– Боюся, доведеться її розчарувати, – зізналася Еґґ.
Доріс знову захихотіла. Їй подобався і обід, і Еґґ. «Можливо, вона і з вищого світу, – подумала Доріс, – але вона нічого з себе не вдає. Вона така, яка є».
Завоювавши симпатію Доріс, Еґґ легко перевела розмову на її роботодавицю.
– Мені постійно здається, – сказала дівчина, – що місіс Дейкез часто показує кігтики, чи не так?
– Вона нікому з нас не подобається, міс Літтон-Ґор, це факт. Але вона, безумовно, розумна, знає, як вести бізнес, на відміну від тих леді з вищого світу, які відкривають ательє і лишаються ні з чим, бо в них обшиваються їхні друзі й не платять. Вона просто залізна леді, хоча, скажу вам, справедлива і в неї хороший смак, вона знає, що до чого, і вміє вмовляти людей купувати саме те, що їм личить.
– Мабуть, вона купу грошей заробляє?
В погляді Доріс зблиснуло щось дивне.
– Не мені плітки розводити…
– Звісно ні, – сказала Еґґ, – продовжуйте.
– Але якщо хочете знати, фірмі недалеко до банкрутства. До мадам приходив якийсь джентльмен, єврей, і щось там таке було – коротше кажучи, я думаю, що вона позичила в нього грошей, сподіваючись, що торгівля пожвавиться, але тепер вона ще глибше в боргах. Чесно, міс Літтон-Ґор, часом вона має просто жахливий вигляд. Розпачливий. Я і не уявляю, яка вона без свого гриму. Думаю, вона не спить ночами.
– А що її чоловік?
– Дивний фрукт. Я б сказала, нещасливий квиток. Але ми рідко його бачимо. Інші дівчата зі мною не згодні, але я думаю, вона досі до нього прив’язана. Звісно, про них кажуть багато гидких речей…
– Наприклад? – запитала Еґґ.
– Ну, я не хочу такого повторювати. Сама я ніколи в це не вірила.
– Ну звісно ні. То що ви говорили?..
– Ну, дівчата подейкували, що був якийсь молодий хлопець. Дуже багатий і до того ж безхарактерний. Не пришелепуватий, якщо ви розумієте, про що я, а просто ні риба ні м’ясо. Мадам обробляла його як могла. Він міг би все виправити – уже був на все готовий, – аж раптом його відправили в морський вояж.
– Хто відправив? Лікар?
– Так, якийсь з Гарлі-стріт. Здається, той самий, якого вбили в Йоркширі. Отруїли начебто.
– Сер Бартолом’ю Стрендж?
– Так, він. Мадам була тоді в нього на прийомі. Ми потім із дівчатами жартували, мовляв, це вона прикінчила його, щоб помститися. Ну ми, звичайно, просто жартували…
– Ясна річ, – сказала Еґґ. – Дівчачі жарти. Я розумію. Знаєте, а мені теж здається, що місіс Дейкез схожа на вбивцю – така жорстка, без докорів сумління.
– Так, з нею складно, і в неї такий скажений характер. Коли вона зривається, ми всі ховаємося по кутках. Кажуть, чоловік її боїться – воно й не дивно.
– А ви ніколи не чули, щоб вона називала прізвище Беббінґтон чи говорила щось про Ґіллінґ? Це в Кенті.
– Та ні, не пригадую такого.