Доріс глянула на годинник і зойкнула.
– Господи, люба, я мушу йти, бо спізнюся.
– До побачення, і дуже дякую, що погодилися зі мною поговорити.
– Було приємно поспілкуватися. На все добре, міс Літтон-Ґор. Сподіваюся, стаття матиме успіх. Я чекатиму на неї.
«А даремно, дівчинко», – подумала Еґґ, замовляючи рахунок.
Потім, підвівши риску під тим, що мало бути тезами для статті, вона записала в блокнотику:
Синтія Дейкез. Імовірно має фінансові проблеми. Характер, за відгуками, «скажений». Пліткують, що вона мала роман із молодиком (багатим), але Бартолом’ю Стрендж відправив того у вояж. На згадку про Ґіллінґ і про те, що Беббінґтон міг її знати, ніяк не відреагувала.
«Не надто багато, – подумала Еґґ. – Можливо, тут є мотив для вбивства сера Бартолом’ю, але не достатньо вагомий. Мабуть, мсьє Пуаро зможе зробити певні висновки з цієї інформації. А я не можу».
Розділ сьомий
Капітан Дейкез
Проте Еґґ мала ще один номер у сьогоднішній програмі. Після обіду вона поїхала до Сент-Джонз-гаусу, де жили Дейкези. То був новий будинок із надзвичайно дорогими квартирами. На вікнах висіли розкішні горщики з квітами, а біля дверей стояли портьє у таких шикарних формах, що їм могли б позаздрити іноземні генерали.
Еґґ не заходила всередину. Вона гуляла сюди-туди на протилежному боці вулиці. Дівчина порахувала, що за годину находила, певно, декілька кілометрів. Було пів на шосту.
Потім до будинку під’їхало таксі, і з нього вийшов капітан Дейкез. Еґґ дала йому три хвилини, а потім перейшла дорогу й зайшла всередину.
Вона натиснула дзвінок квартири номер 3. Дейкез сам відчинив двері. Він саме знімав пальто.
– О, – сказала дівчина, – вітаю. Ви ж мене па м’ятаєте? Ми зустрічалися в Корнуоллі, а потім у Йоркширі.
– Звісно, звісно. І обидва рази також було запрошено смерть. Заходьте, міс Літтон-Ґор.
– Я хотіла побачитися з вашою дружиною. Вона вдома?
– Вона ще на Брутон-стріт, в ательє.
– Так, я сьогодні забігала туди до неї, але думала, що, можливо, вона вже повернулася. І я думала, вона не заперечуватиме, якщо я зайду, тільки от я б не хотіла заважати…
Еґґ благально замовкла.
Фредді Дейкез подумав: «Гарне дівча. Збіса гарне взагалі-то».
Вголос він сказав:
– Синтія буде після шостої, не раніше. Я щойно з Ньюбері. День був кепський, тож я рано поїхав. Як щодо коктейлю в «Севентіту»?
Дівчина прийняла запрошення, хоча підозрювала, що Дейкез уже достатньо випив. Сидячи в напівтемному підвалі клубу «Севентіту» й попиваючи мартіні, Еґґ промовила:
– Тут весело. Я ніколи раніше тут не була.
Фредді Дейкез поблажливо всміхнувся. Йому подобалися молоді вродливі дівчата. Можливо, не так, як деякі інші речі, але досить сильно.
– Не вечір, а розчарування, – зізнався він. – Я маю на увазі там, у Йоркширі. Є певна іронія в тому, що отруїли лікаря, а не навпаки. Зазвичай це лікарі труять людей.
Він голосно розреготався над власним жартом і замовив іще порцію рожевого джину.
– Як кмітливо, – сказала Еґґ. – Я ніколи не дивилася на це з такого боку.
– Звісно, це лише жарт, – мовив Фредді Дейкез.
– Хіба це не дивно? – запитала Еґґ. – Щораз, як ми зустрічаємося, хтось помирає.
– Трохи дивно, – визнав капітан Дейкез. – Ви про старого священика в будинку того актора, як там його?
– Так. Дуже химерно, що він так раптово помер.
– Збіса химерно, – сказав Дейкез. – Якось моторошно, коли поряд з тобою починають помирати люди. Знаєте, я думаю: «я наступний», і від цього мені кров у жилах холоне.
– А ви ж знали містера Беббінґтона раніше, ще в Ґіллінґу?
– Не чув про таке місце. Ні, я цього старого раніше не бачив. Дивно, що він помер так само, як Стрендж. Наводить на думки. Але не могли ж і його вбити?
– Ну, а ви сам як думаєте?
Дейкез похитав головою.
– Та не може такого бути, – впевнено заперечив той. – Ну хто вбиває священиків? Інша річ – лікарі.
– Так, – погодилася Еґґ. – Лікарі – зовсім, мабуть, інша історія.
– Точно вам кажу. Ну самі подумайте. Лікарі постійно пхають скрізь свого носа. – Язик у нього вже трохи заплітався. Він нахилився до Еґґ. – Ніколи не залишать тебе в спокої. Розумієте, про що я?
– Ні, – сказала вона.
– Вони бавляться життями людей. Забагато собі дозволяють. Так не має бути.
– Я не зовсім розумію, про що ви.
– Дівчинко моя, та я ж пояснюю вам. Вони можуть змусити людину замовкнути, відправити її до справжнього пекла – ось я про що. Господи, які вони жорстокі. Стуліть йому пельку й не давайте йому те, що йому треба. Хай там як він благає, не давайте. І їм вас не шкода, навіть якщо для вас це тортури. Отакі вони, лікарі. Я так кажу, бо я це знаю.