Його обличчя перекосилося від болю. Маленькі, як крапочки, зіниці дивилися крізь неї.
– Це пекло, кажу вам, пекло! І вони називають це лікуванням! Вдають, що чинять правильно. Свині!
– А сер Бартолом’ю Стрендж… – обережно почала Еґґ. Дейкез закінчив за неї.
– Сер Бартолом’ю Стрендж. Сер Бартолом’ю Шахрай. Цікаво знати, що там відбувається в цьому його санаторії. Нервові розлади. Так вони кажуть. Потрапиш туди і вже не виберешся. І ще кажуть, що ти з власної волі прийшов. З власної волі! Просто тому, що вони забрали тебе, коли ти бачив жахіття.
Тепер його трусило. Кутики рота опустилися.
– Я сам не свій, – вибачливо сказав він. – Сам не свій. – Він покликав офіціанта і вмовляв Еґґ випити ще, а коли вона відмовилася, взяв випивки собі.
– Так краще, – промовив він, вихиливши склянку. – Заспокоює нерви. Кепсько, коли вони розхитуються. Не можна сердити Синтію. Вона сказала мені не патякати. – Чоловік кивнув раз чи двічі. – Не кажіть нічого поліції, – додав він. – Бо ще можуть подумати, що це я кокнув Стренджа. Еге ж. Ви розумієте, що хтось убив його, чи не так? Один з нас убив його. Яка цікава думка. Але котрий з нас? У цьому питання.
– Можливо, ви знаєте на нього відповідь? – запитала Еґґ.
– Чому ви так кажете? Звідки мені знати? – Він глянув на неї сердито й підозріло. – Нічого я про це не знаю, кажу ж вам. Я не хотів проходити це його «лікування». Хай там що каже Синтія – я не збирався в нього лікуватися. Він щось задумав, вони обоє щось задумали. Але мене не проведеш.
Фредді Дейкез підвівся.
– Я шильна людина, міш Літтон-Ґор.
– Я в цьому не сумніваюся, – відказала Еґґ. – Скажіть, а ви знаєте щось про місіс де Рашбріджер, яка лікується в санаторії?
– Рашбріджер… Рашбріджер… старий Стрендж казав щось про неї. Що ж він казав? Не пам’ятаю. – Він зітхнув, похитав головою. – Почав оце забувати, ось що воно таке. І у мене є вороги, багато ворогів. Можливо, вони зараз стежать за мною.
Він напружено озирнувся. Потім нахилився до Еґґ через стіл.
– Що та жінка робила того дня в моїй кімнаті?
– Яка жінка?
– З кролячим обличчям. Пише п’єси. То було на ранок після того, як він помер. Я щойно повернувся зі сніданку. Вона вийшла з моєї кімнати і пішла в кінець коридору до зелених дверей у житлову частину для слуг. Дивно, чи не так? Нащо вона заходила до мене? Що вона сподівалася знайти? Що вона винюхувала? Як її це стосується? – Він нахилився вперед і потайливо запитав:
– Чи ви вважаєте, що Синтія має рацію?
– А що вона каже?
– Каже, що мені здалося. Каже, що мені ввижається. – Він непевно розсміявся. – Час від часу мені дійсно ввижається. Рожеві миші, змії, всіляке таке. Але з тією жінкою було інакше – я дійсно бачив її. Вона дивна штучка, та жінка. Погляд у неї нехороший. Пронизливий.
Він зіперся на спинку канапи. Здавалося, він засинає.
Еґґ підвелася.
– Мені час. Дуже дякую, капітане Дейкезе.
– Не варто. Я був радий. Страшенно радий… – Він замовк на півслові.
«Краще мені піти, доки він зовсім не відключився», – подумала Еґґ. Вона випірнула із задимленої зали клубу «Севентіту» в прохолодне вечірнє повітря.
Беатріс, хатня покоївка, казала, що міс Віллз вивідувала й винюхувала. Тепер Фредді Дейкез каже те саме. Що шукала міс Віллз? Що вона знайшла? Чи може їй бути щось відомо?
Чи був якийсь сенс у цій заплутаній історії про сера Бартолом’ю Стренджа? Фредді Дейкез боявся і ненавидів його?
Це здавалося можливим.
Але нічого в цій інформації не натякало на причетність до смерті Беббінґтона.
«Дивно буде, – подумала Еґґ, – якщо виявиться, що його ніхто не вбивав».
Але раптом вона різко вдихнула, побачивши напис на газетній стійці:
Дівчина швидко розрахувалася і взяла газету. Цієї миті вона зіштовхнулася з іншою жінкою, яка робила те саме. Заходившись перепрошувати, Еґґ впізнала в тій міс Мілрей, цю напрочуд спритну секретарку сера Чарльза.
Отак стоячи поряд, обидві взялися шукати головну новину. А ось і потрібний заголовок:
Слова затанцювали перед очима в Еґґ. Дослідження внутрішніх органів… Нікотин…
– Тож його таки вбили, – зробила висновок дівчина.
– О Господи, – відповіла міс Мілрей. – Це жахливо, жахливо.
Її жорстке обличчя зсудомило хвилювання. Еґґ здивовано поглянула на неї. Дівчині завжди здавалося, що міс Мілрей не властиві людські почутя.
– Мене це засмутило, – пояснила та. – Розумієте, я знаю його скільки себе пам’ятаю.