Розпачем-здивуванням перехоплює горло, Марійо, оце глибинне гучання дримби, це ваше слово, яке раптом переходить у божевільну мелодію «гора-маре», що проникає в людину нечутно — наче смаковита, солодка отрута сну у приспану ласкою жінку... а далі зненацька накриває тебе з головою, як хвиля. Спершу два кроки вліво, тоді вправо, і знов праворуч-ліворуч — так ще розгойдується вітром смерека на вершині скелі, й до біса тут наймудріші розумування про вину та покуту, про муку та щастя, про всю філософію світу, яку вмістила в собі всього лиш одна квітка — трояка ружа — наше життя, яке то чорне тобі покажеться, то жовте, а там, дивися, загориться червоним. Ніколи не знаєш, яку барву завтра уздриш. Та поки що ми вирушаємо в божевільний танок під небезпечну мелодію «гора-маре» — два кроки вліво, два кроки вправо, і знову вліво, і знову вправо... але затям собі, друже, що після цього ти маєш право один раз обернутися. Але не конче. Не конче, мій друже, бо ти ще не знаєш, що там уздриш, адже і янгол, і люципер мають людську подобу, тож добре подумай перед тим, як зробити цей порух у час надглибокого душевного потрясіння.
Господи, я озирнувся...
Вогонь і попіл його кохання
Дещо про симпатії Тараса Шевченка щодо жіночої статі
Яких жінок любив Тарас Шевченко? Це питання хвилювало багатьох дослідників життя і творчості Кобзаря. Загалом ми начебто знаємо про його основні захоплення, однак сучасники поета не здогадалися бодай у загальних рисах описати портрети жінок та дівчат, до яких був небайдужий Тарас. Хоча б ось так, скупо: блондинка, шатенка, жагуча брюнетка...
Навіть найавторитетніший біограф поета Олександр Кониський зауважує з прикрістю: «Важно було б довідатися, які саме женщини подобалися Шевченкові. Та, на превеликий жаль, на се вельми бракує нам матеріалу». А далі Кониський, визбируючи такий матеріал по крихті, все-таки доходить узагальнення, що з «краси фізичної» Шевченкові подобалися карі, іноді чорні очі, темні брови, біле личко, гнучкий стан. Однак це доволі загальні, майже пісенні епітети, особливо «гнучкий стан» — ніби комусь він може не подобатися.
Серед дівчат, близьких серцю Шевченка, першою бачимо Оксану, з якою вони ще в дитинстві пасли ягнят, «маленькими собі любились» і яка подарувала йому диво першого поцілунку («Мені тринадцятий минало»). Але про Оксану ми тільки й знаємо: «ота маленька, кучерява» з вірша «Ми вкупочці колись росли...» А от уже в юному віці, перебуваючи у Вільно, шістнадцятирічний кріпак Енгельгардта закохався в полячку Дуню Гашовську (чи Гусиковську), яка, достеменно відомо, була чорнобрива і мала чорні очі.
Першою жінкою, якій тридцятирічний Шевченко запропонував свою руку і серце, була його землячка Федосія Кошиць, дочка священика. Але біда була в тому, що колись Тарас служив у цього попа за погонича, тож і тепер батьки дівчини бачили в ньому не так знаного поета, як колишнього кріпака. Всупереч волі дочки вони не захотіли й слухати про таке заміжжя. Так ось, у Федосі Кошиць також були чорні густі брови і великі карі очі.
Але не можна твердити, що пальму першості Тарас віддавав лише чорнявкам. Чорні брови, карі очі, біле личко — традиційні образи українського фольклору, і хоч цими рисами справді були наділені небайдужі Шевченкові дівчата, є свідчення і про його прихильність до білявок.
Олександр Афанасьєв-Чужбинський, котрий, можна сказати, парубкував із Тарасом, залишив спогади, в яких розповідає про його захоплення однією дівчиною в Києві. Шевченко зустрів її серед прочан біля Лаври і після того «почав зникати і не казав, де просиджував до півночі». Але трохи згодом Чужбинський випадково зустрів Тараса з тією дівчиною і залишив нам її лаконічний портрет: «Розчервоніле личко її, обрамлене світлим волоссям, було чудове». Отже, волосся все-таки було світлим.
На втіху блондинкам можна заглянути і до спогаду Тургенєва, який кількома влучними штрихами змалював найдраматичнішу любов Шевченка — Ликеру Полусмак: «Створіння молоде, свіже, трохи грубувате... але по-своєму привабливе, з чудовими білявими косами...».
Що ж до вдачі, характеру прекрасної статі, то, за свідченням Чужбинського, Шевченко «любив жінок жвавого характеру; на його думку, жінці мають бути притаманні запал і пристрасть». Сам Тарас казав про це образно: «Щоб під нею земля горіла на три сажні».
Він дуже любив жіноче товариство і замолоду жінкам також подобався, але серйозних і тривалих захоплень не мав. Недарма ж у нього народилися оті гірко-іронічні рядки:
Не приваблювали його й дівчата, як тепер кажуть, легкої поведінки. «Пропащі, але милі створіння, — згадував Чужбинський, — у той час не захоплювали Шевченка; у нього були щодо цього свої оригінальні поняття. Він не знаходив жодної втіхи у відвідуванні веселих притулків продажних грацій, хоча ніколи не картав їх презирливим словом. Він був надто гуманний і на слабкості дивився поблажливо, стараючись у самому бруді знайти хоч крупинку золота. На продажну любов, на жінку, що віддалася пристрасті, він казав „можна махнути рукою“, але потайна розпуста, хоч би якими квітами не прикривалася, завжди збуджувала в його душі непереборну огиду».
Доля, з якою поет не лукавив, не зглянулася на його благання:
Він так і не знайшов собі пари, хоча закохувався часто, іноді з першого погляду. Втім, захоплення ці тривали недовго, так само швидко приходило й розчарування. «Ет, дурниця! — казав Тарас. — Поки з нею балакаю, то буцімто щось і ворушиться в серці, а там і байдуже». Та і як було не розчаровуватися? Одного разу він закохався в досить відому красуню, і та, виявляючи до поета прихильність, запросила його в гості почитати вірші. Шевченко йшов до її дому з трепетом у серці, і перед його очима витав образ жінки-янгола. А коли зайшов до її вітальні, то побачив біля своєї обраниці аж трьох залицяльників — студента, гусара та ще й товстелезного генерала... Він повернувся і пішов геть, присягнувши собі більше ніколи з нею не бачитися. І слова свого дотримав. Гонору Тарасові не бракувало.
Але вмів і побешкетувати. Якось на довший час прикипів серцем до ще однієї вродливої жіночки. Коли побачив її на балу в розкішній сукні з нашитими для оздоби блакитними квітами, то почав просити одну з них собі на згадку. Красуня, сміючись, відмовила. Тоді Тарас сам відірвав і забрав собі квітку. Все закінчилося начебто жартами, але ту блакитну прикрасу він роками беріг, як дорогу пам’ятку.
Однак це аж ніяк не вказує на тривалість серйозного почуття. Чогось постійного, невідступного в інтимному житті Шевченко, здається, не мав. У пантеоні його симпатій осібно стоїть княжна Варвара Рєпніна, яка, за її власним зізнанням, свого часу закохалася в поета. Втім, справжньої «історії кохання», як на мене, не відбулося, хоча деякі дослідники добачають тут серйозний роман. Глибокий платонічний зв’язок — «як між братом і сестрою» — між ними, звичайно, був, але на одруження, яким Шевченко марив увесь вік, не було й натяку. Притягальним у цій історії є сам романтизм непростих взаємин між колишнім кріпаком і княжною знатного роду. Та незважаючи на всі сентименти у цих стосунках, на гарячі зізнання щодо близькості рідних душ, не треба забувати вистраждані Шевченкові слова про те, що він «рідний син і брат свого народу і не може єднатися з панською кров’ю».
Уже на засланні поет щиро закохується в дружину коменданта Новопетровського укріплення Агату Ускову, яку сприймає як «сущу Божу благодать» і благоговіє перед нею. Та вже через кілька місяців настає цілковите розчарування. Ангел Агата, його єдина моральна опора, стає «порожнечею», бо... грає в карти. Справді, ще одне свідчення того, що захоплення згасали так само швидко, як і спалахували.