Повернувшись із заслання, Шевченко душею ніби залишився у своїй молодості й закохувався у дівчат набагато молодших за себе. Акторці Каті Піуновій не було й п’ятнадцяти, коли Щепкін познайомив її з Шевченком і вона дуже швидко отримала від поета пропозицію вийти за нього заміж. Згоди Тарас, як відомо, не отримав. Селянці Харитині Довгополенко, яку Шевченко також хотів узяти за дружину, було всього лиш сімнадцять. Ликері Полусмак — дев’ятнадцять... Із жодною не склалося. По правді кажучи, то вже було не стільки кохання, як останні відчайдушні спроби втекти від самотності. Ці поривання, справедливо зауважує Олександр Кониський, «не мали в собі й сліду серйозного глибокого кохання. Се була тільки остання іскра, певніш сказати — теплий ще попіл великого, палкого, але змученого і перегорілого вже серця». Зрештою поет у відчаї звертається до своїх друзів та родичів, аби вони підшукали йому дружину бодай заочно, бо він уже готовий оженитися і на «чортовій сестрі», аби не одуріти в самотині.
Ні, лукава доля не дала йому спізнати родинного щастя. Майже всі оті згадані нами жінки, що увійшли в історію лише завдяки Шевченкові, вважали його застарим для себе. Духовний зв’язок відходив на другий план. Власне, його й не було як такого, отого внутрішнього зв’язку. Через багато літ та ж таки Катерина Піунова, пишаючись близькістю з генієм, розповість своєму синові Миколі: «Ну що я тямила! Мені здавалося, що в Тарасі Григоровичу женихівського нічого не було. Чоботи нашмаровані дьогтем, непокритий кожух, шапка смушева найпростіша, і в патетичні хвилини Тараса Григоровича вона падала на підлогу в день до сотні разів, так що коли б вона була скляна, то часто розбивалася б. Так, тоді я тільки про це й думала, а про духовний світ, про розум великого поета забула, кебети бракувало!..»
Ще більше каяття дойматиме Ликеру Полусмак, яка вийде заміж за власника перукарні Яковлєва, але цирульник виявиться безпросвітним п’яницею і даватиме їй замість любові доброї прочуханки. Таке ж безталання чекало і на Харитину Довгополенко. Її суджений писар Федір Гриненко, як твердить Кониський, «був п’яниця великий». І вже зовсім жорстоко доля повелася з попівною Федосією Кошиць. Вона так і не вийшла заміж, згодом збожеволіла, а 1884 року померла дівкою.
Та хай там як, а минуть літа, і Тарас залишиться навіки сорокасемилітнім, тоді як усі оті дівчата, що йому відмовили, стануть бабусями і до смерті вихвалятимуться своїм «знайомством» з великим поетом. Ликера ж Полусмак, овдовівши, через сорок років по смерті Кобзаря переїде із Царського Села до Канева й аж до своїх останніх днів ходитиме на могилу Тараса. Ходитиме як на побачення чи то зі своєю молодістю, чи то з вічністю.
Орстдакх
Моя зустріч з Аллою Дудаєвою
За той провал розігнали цілий відділ Федеральної служби безпеки Росії. 1996 року після загибелі Джохара Дудаєва московські людолови полювали на всіх його родичів. Дружину генерала Аллу Дудаєву з охоронцем Мусою схопили у Нальчику якраз тоді, коли Алла Федорівна збиралася вислизнути до Туреччини. Не встигла. Мусу спровадили в Лефортово, а її «лагідно» ув’язнили в особняку під Москвою. Хотіли навіть цинічно використати в президентській кампанії Єльцина. Та одного дня кавказька полонянка щезла. Її викрали з-під носа у московських наглядачів дуже просто — інсценізували неподалік бійку, і, коли охоронці побігли на шум-гам, дружина генерала звітрилася невідомо куди. Згодом виплив «український слід», і, я ж кажу, цілий відділ ФСБ поплатився теплим місцем під сонцем.
Москалі збивалися з ніг у пошуках Алли Дудаєвої, а я тоді пив з нею каву в карпатському «бункері Томаша». Як зараз пам’ятаю, було вже 23 червня, на Яблуницькому перевалі саме перепоховали чотирнадцятьох січовиків Карпатської України. Стояв гожий літній день, а коли вивершили могилу і поставили пам’ятний хрест, — небо заплакало. Пішов дощ.
Наше авто поволі спускалося спадистою карпатською дорогою. За кермом був голова «Меморіалу» імені Василя Стуса Роман Круцик.
— Ти до Києва коли? — спитав він.
— Завтра.
— Завтра їде й Алла. Вона спершу до Києва, а потім — далі. Значно далі.
Пан Роман незмигно дивився на дорогу. «Двірники» змахували з лобового скла дощові краплі.
— Ти поїдеш з нею в одному вагоні, — сказав він. — У сусідньому купе. Там ще буде наша людина. Квиток тобі привезуть. А можливо, ви зустрінетесь іще раніше.
Ліворуч із гірського тунелю вихопився електропотяг. Роман натиснув на клаксон, й у відповідь озвався гучний тривалий гудок. Потім водій і машиніст іще кілька разів обмінялися сигналами-привітаннями. Виявляється, Роман на західних залізницях своя людина — 20 літ і сам був машиністом. Його авто тут упізнають здалеку.
— Я відвезу тебе до Томаша, — сказав він. — Так буде надійніше.
Ми попрощалися біля невеличкого приватного готелю. Роман сказав, що зустрінемося в Києві на пероні вокзалу, він там буде раніше, бо прилетить до столиці літаком.
Пан Томаш запросив мене пообідати до потаємного покою — такий завше є у доброго господаря. Там було ще кілька незнайомих мені людей, серед них — невисока білява жінка в окулярах. Вона майже весь час мовчала, можливо, тому, що не знала нашої мови, а говорити російською серед «бандерівців» соромилася. Так, це була Алла Дудаєва. Етнічна росіянка, яка, за її словами, стала правдивою чеченкою.
Вона народилася 1947 року в Коломиї. Батько Федір Куликов був кадровим офіцером Радянської армії, і родина мандрувала по військових містечках усього Союзу. Чита, Забайкалля, Крайня Північ, Чукотка, острів Врангеля... І нарешті Калузька область, військове містечко Шайковка. Саме тут вона зустріла молодого лейтенанта, військового льотчика і майбутнього президента Ічкерії Джохара Дудаєва. Відтоді розпочалося нове коло мандрів по Союзу вже з коханим чоловіком. Від Сибіру — до Прибалтики. Два роки випало й на Україну — Джохар Дудаєв служив у Полтаві. Як згодом з’ясувалося, майбутній президент Чечні саме тут з «потаємних джерел» вивчав досвід Української Повстанської Армії. Він уже знав — знадобиться. А те, що приховував у «безодні» своєї душі, вихопилося на поверхню вже у Прибалтиці. Коли Горбачовський режим силкувався задушити повсталу Литву і пішов на кривавий штурм телевежі у Вільнюсі, жоден солдат, який підлягав генералу Дудаєву, не вийшов з казарми. Так він спалив за собою останні мости — попереду була тільки Чечня, боротьба за її свободу.
Алла Дудаєва не належала до тих офіцерських дружин, яким достатньо теплого затишку під крилом у забезпеченого чоловіка. Ще 1970 року вона закінчила навчання на художньо-графічному факультеті Смоленського педінституту. Відтоді постійно працювала художником-оформлювачем, малювала картини, писала вірші... і ростила двох синів та дочку.
І ось Чечня підіймає голову. Ще в складі штучного утворення під назвою Чечено-Інгушетія. Народ вимагає природного — він хоче бути собою. Кремль оголошує надзвичайний стан на території Чечено-Інгушетії. Тоді й з’являється вірш уже не росіянки Алли Дудаєвої «Поклик предків» із прямим закликом до збройного опору. «Орстдакх» — вставай, народе — слово, яке століттями пульсувало в крові нахчо (самоназва чеченців) і вибухало вогнем за слушної години.
Алла Дудаєва була біля свого чоловіка до його останнього подиху. Підступно вбитий точно спрямованим ракетним ударом, Джохар помер у неї на руках. Подробиці ліквідації генерала я описав у романі «Самотній вовк» («Елементал»). Усю правду про смерть Дудаєва ще дізнається світ. Його чесній і відкритій боротьбі Росія протиставила ганебну «гру втемну», і президента було вбито під час телефонної розмови про перемир’я. Це був ніж у спину. Москаль завжди бере як не числом, то підступом.
Відтак російські спецслужби розпочали дике полювання на вдову Дудаєва... До речі, коли її арештували, допит провадив полковник, який назвався Алєксандром Волковим. Насправді ж це був нині відомий Алєксандр Литвиненко, якого знищили колишні колеги в Лондоні. Про переховування Алли Федорівни в українських Карпатах не знала навіть СБУ Ця продажна, вірнопіддана московським босам служба вже неодноразово затримувала на території України й передавала злочинним режимам політичних утікачів. А тут іще треба було забезпечити дружині президента «коридор» на Захід. Тоді ж «друзі наших друзів» передали мені книжку Алли Дудаєвої «На зламі сторіч», яка вийшла у «довіку вдячній Джохару» Литві. Це європейське видання містить і репродукції картин Дудаєвої. Більшість її робіт згоріли в розбомбленому Грозному. Добірку віршів Алли Федорівни я опублікував у своєму перекладі в різних виданнях. Але наразі — про інше. Чую її тихий, довірливий голос.