— Васильку, у тебе двоє діточок... Ховайся.
А він не ховався ще й через те, що мав найкращих у світі дітей і любив їх так, як більше ніхто не вміє любити.
На Майдані Бог його милував. До батальйону ОУН у Піски вони приїхали удвох з товаришем Андрієм Юртою 20 листопада. Андрій теж мав п’ятдесят років, був батьком чотирнадцятирічного сина Юрка й успішним підприємцем. Потім люди говоритимуть, що це Василь підбив його йти на війну. Але то неправда. Кожен доброволець на війну іде сам. Це його власний вибір. Тому й доброволець.
У Пісках їх зустрів заступник комбата, теж п’ятдесятирічний, Кармелюк, у якому тепер Україна знає свого поета і воїна Бориса Гуменюка.
— Хлопці, а ви чого сюди приперлися? — спитав Кармелюк. — Невже ви такі придурки, як і я?
Кармелюк сміявся, хоча насправді він мав тут тверду позицію: на передову повинні йти якраз старші чоловіки, які вже встигли стати батьками і щось зробити-побачити в цьому житті.
Андрій Юрта узяв собі позивний Давид, а Василь Кіндрацький — Кіндрат. Спершу хотів бути Лисом, таке псевдо мав його дід в УПА, але в батальйоні вже був свій Лис. Тому він став Кіндратом, за прізвищем.
Свобода воліла крові. Через три дні його побратим Андрій Юрта (Давид) загинув. Снаряд із самохідної артилерійської установки влучив у стіну будинку, в якому перебували оунівці. Цього разу Бог обрав Давида.
Додому до Львова труну з його тілом повезли на джипі Кіндрат і Сашко (позивний Комбат). Труна ледве помістилася в авто, її довелося вперти у лобове скло. Тому і водій (Кіндрат із Комбатом сідали за кермо навпереміну), і той, хто сидів з ним поруч, тримали домовину на плечі цілу дорогу.
На Харківській трасі перед Яготином закінчилася солярка. Дякувати Богу, в Києві тоді був Кармелюк. Він приїхав і дотяг їх на линві до найближчої заправки. Хресна дорога тривала.
Кіндрате, братику... «Братик» — це твоє слово. Так ти звертався до друзів. Пам’ятаю, як ти розповідав про цю дорогу, коли зайшов до мене на Водохреща. Будучи в справах у Києві, ти заходив до мене — попереду йшла твоя сумна усмішка, а позаду важезний наплічник, повен «сувенірів» з війни. Оселя наповнювалася пороховим гаром, бо це були відстріляні набої, гільзи, осколки. Одного разу ти привіз мені навіть величезний відрубок від гільзи «Граду». Буде вам файна попільниця, — сміявся. Насправді ж тими подарунками ти кричав до нас про війну. Про те, що ось же вона, війна, — не десь там за тридев’ять земель, а на такій коротесенькій відстані, яка буває лише між життям і смертю.
Найбільше ти оповідав про своїх побратимів. Про Сивого, Комбата, Кармелюка, Крома, Лєшого, Хана, а найбільше про Давида — Андрія Юргу, якого ти не віз, а ніс на плечі з Донбасу додому, а потім, повернувшись у Піски, знайшов на руїнах його кашкета.
А ще ти багато говорив про те, що в тилу теж треба формувати «наші» підрозділи запасу з надійних людей, бо ця війна надовго, та навіть якщо продовжуватимемо незавершену революцію, то мусимо мати готові похідні групи, — вдавався ти до оунівської термінології як істинний виразник свого батальйону.
Потім ми пішли на Аскольдову могилу до церкви Св. Миколая окропитися свяченою. Хто міг тоді подумати, що мине якихось чотири місяці, і побратими на руках принесуть тебе до цієї церкви...
Коли між бійцями батальйону ОУН розгорілася дискусія, чи залишатися в статусі добровольців-партизанів, чи «легалізуватися» в лавах Збройних сил, Кіндрат став на бік других. При всій недовірі до представників вищого командування, він розумів необхідність розбудови і зміцнення українського війська. Кіндрат іще з армії був десантником і знав ціну дисципліни та професійного вишколу. Так частина оунівців стали бійцями 81-ї десантно-штурмової бригади.
Ми зустрілися з ним на вшануванні героїв Холодного Яру 25 квітня в Чигирині. Тоді чимало хлопців зі східного фронту приїхали віддати честь холодноярцям, від яких вони успадкували гасло «Воля України або смерть». Традиційне освячення зброї біля Гайдамацького ставу мало вже не лише ритуально-символічний зміст.
Рівно через місяць, на світанку 25 травня, Кіндрат, ризикуючи життям, вибрався на вежу напівзруйнованої шахти і встановив два прапори — державний та ОУН. Наступного дня він подзвонив дружині Галині й розповів про цю подію таким схвильовано-радісним голосом, наче сповіщав про кінець війни. Він не сказав: «Я вивісив прапори...» Він сказав: «Ми...»
Через два дні з боку Донецького аеропорту російський танк вистрілив по позиції «Шахта» біля села Водяного. Снаряд прямим влученням пробив стіну і закладене мішками з піском вікно. Кіндрат дістав смертельне поранення. Лікарі ще сорок хвилин боролися за його життя, але Бог цього разу забрав Кіндрата до себе. Свобода воліла крові...
Ось такі справи, братику. Хотілося б тобі багато чого розповісти, але ж ти і так усе бачиш звідти. Хоч за життя ти, мабуть, не встиг прочитати шкільний твір свого семирічного сина Ярослава — твір, який він написав до Дня Героїв. Ярослав його так і назвав — «Незламний тато». Давай, братику, почитаємо його разом: «Мій тато поїхав на війну. Тато і його друзі б’ються з ворогами у селі Пісках біля Донецького аеропорту... Тато деколи приїздить додому, бо дуже сумує за нами, і мама в цей час просто розцвітає. Ми з сестрою Ангелинкою слухаємо цікаві розповіді про війну. Мені дуже подобається татова форма... Мені дуже сумно, коли тато повертається на передову. Він каже, що мусить воювати до кінця, аж поки Україна не переможе. Мій татусь — патріот, незламний борець за свою Вітчизну. За це я його поважаю і люблю. Повертайся до нас, татку, живим і здоровим».
Ярославчик написав цей твір за п’ять днів до того, як тебе не стане.
Але видиш, братику, якого сина маєш. Радій.
Ось і твій побратим Кармелюк каже:
Кіндрате...
Твоя донька так виросла за цей час
Ці діти так швидко ростуть
Кажу. Хоч ти й сам усе бачиш
Твій син — викапаний ти.
Мені не стало духу підійти
По голівці погладити.
Прийде час —
Я розповім йому про тебе.
Мабуть, ти чув і те, що сказала твоя кохана Галинка на відкритті меморіальної дошки на будинку райдержадміністрацїї в Миколаєві, де ти колись працював. Вона сказала: «Василь завжди був там, де мусив бути». Ти це чув. І, можливо, навіть сумно всміхнувся на ті слова. Так сумно сьогодні всміхається вся Україна, якій ти віддав свою кров.
Валюсин ставок
Знову їду до Лебединського монастиря, а відтак до села Товмач, що в Шполянському районі на Черкащині. Досі «не відпускає» мене Чорний Ворон, який, за скупим чекістським повідомленням, «родом із-під Товмача». Не віриться, що в цих краях не лишилося жодної людини, котра б розтовмачила, де саме з’явився на світ отаман.
Відомо, що із Товмача вийшов ще один видатний повстанський ватаг — Іван Лютий-Лютенко на псевдо Гонта. У тій борні з московськими окупантами він уцілів, хоча й не раз опинявся за крок від смерті. Досить згадати, як Лютий відчайдушно налетів на полчище Будьонного неподалік Звенигородки. Тоді його козаки, не діждавшись сподіваної підтримки від інших отаманів, зазнали поразки й розплатилися за той зухвалий напад багатьма жертвами. Лютого-Гонту в нерівному бою врятував щасливий випадок. Він дожив віку у США (помер 1989-го, маючи 92 роки) і залишив нащадкам книжку безцінних спогадів «Вогонь з Холодного Яру». Мешкав у містечку Баунд-Брук, де й похований на відомому українському цвинтарі Святого Андрія. Я провідував там його могилу 2011 року, почув багато цікавого про Лютого від людей, які його добре знали. Холодноярський отаман, маючи, крім усього, неабияку кебету підприємця, завів свою ферму й розвинув успішний бізнес на солінні капусти, огірків, помідорів. Видно, розумівся на тому краще за місцевих американців.