У Товмачі ще й сьогодні можна побачити пустку, де стояла хата Лютих. Скраю від поля (а далі темніє ліс) — купина густих бур’янів, кропиви та кущів, які завжди розкошують на місці колишньої оселі. Але пустка є пустка. Її вигляд холодить груди. Колись тут вирувало життя, радувала око багата садиба, адже батько отамана Макар Минович хоч і вийшов із бідної родини, вибився у заможні господарі. Мав три десятини землі, розкішний сад, повну загороду худоби.
Втім, якщо ви почнете розпитувати у товмачівців, де ж стояла та хата, в якій жили Люті, то більшість селян тільки почухає потилицю. Вони й про отамана Гонту-Лютого чули хіба краєм вуха. У повстанських селах пам’ять виривали з корінням, разом з людьми. Щоправда, нині товмачівці трохи опритомніли, бо нарешті в селі почали вшановувати пам’ять Чорного Ворона та Гонти-Лютого, поставили їм меморіал, проводять фестиваль «Товмацький курінь». Але ще кілька років тому, коли я шукав тут отаманових слідів, натрапив лише на двох людей, котрі могли розповісти щось істотне. Це подружжя Колосів, пенсіонери Володимир Павлович і Галина Василівна. Сільські інтелігенти, вчителі, вони ніколи не були байдужими до минулого свого краю, а щодо Івана Лютого-Лютенка, то як же не знати? — Галина Колос доводиться рідною племінницею першій дружині отамана Валентині Колос. Гонту-Лютого вона, звісно, не могла бачити, адже він вислизнув за кордон узимку 1922-го, а от його батьків — дідуся Макара та бабусю Євгену (Ївгу) пригадує добре. Отаман Гонта, ще коли боровся з окупантами, іноді потай навідував родину і тоді просив батьків та дружину Валентину, аби вони пішли до сільради й офіційно зреклися його як ворога радянської влади. Інакше не уникнути кари. Однак рідні про це не хотіли й слухати. І кара не забарилася. Батьків Івана Лютого-Лютенка соввласть викинула з хати. Вони перебралися до хліва. Макар Минович проробив у глухій стіні два віконця та так і жили.
А дружина отамана Валентина Колос, зоставшись із малолітнім сином Сашком, тяжко журилася за чоловіком. Адже вони кохали одне одного. Свого часу Іванові батьки раяли йому іншу дівчину, попівну, і мама Євгена вже про все домовилася з панотцем, але Іван затявся. До серця йому припала дівчина з бідної родини Валюся Колос. І ось тепер молода жінка навіки втратила живого чоловіка, без якого немилим стало і саме життя. Вона ще нудила світом, могла матеріально забезпечувати це животіння, адже була здібною швачкою (як тоді казали, «мадісткою»), і їй замовляли пошиття костюмів та суконь навіть високі начальники з тодішнього райцентру Мокрої Калигірки. Однак Валентина Колос чи, як її називали в селі, Валюся назавжди втратила жагу до життя і поволі впадала у божевілля. Без Івана. Вона цілими днями ходила довкола ставка, нікого не бачила, окрім того, що жило в її пам’яті і в її уяві. Отак у невигойній тузі й тихому божевіллі Валентина Колос згасла 1946-го. Той ставок, довкола якого блукала нещасна жінка, у селі досі називають Валюсиним. Батьки отамана померли ще до війни...
Стою біля Валюсиного ставка. Він пересох, заріс і здичавів. Як людська пам’ять, яку рвали з корінням. Але не вирвали — її паростки поволі відживають після чужинського потопту і наруги.
— Як же так сталося, — запитую у Володимира Павловича Колоса, — що в Товмачі не лишилося жодних слідів від Чорного Ворона? Хтось же мусив пам’ятати отамана — з якого він роду, де саме з’явився на світ? Адже «з-під Товмача» — це ж десь отут поруч.
Володимир Павлович має на те свою, суто українську версію. Отаман Чорний Ворон був, як зазначали чекісти, політично грамотним і надзвичайно хитрим. Він добре знав тонкощі конспірації. У чекістських документах його називають Іван Якович Черноусов. Схоже на те, міркує Володимир Павлович, що отаман задля того, аби оберегти рідних від більшовицької помсти, у якийсь момент змінив своє справжнє прізвище. Адже Черноусових у Товмачі не було. Зате чи не цілий куток заселяли Білоуси. Ці Білоуси, видно, не дуже мирилися з окупаційною владою, бо згодом деякі з них були репресовані. Отже, й отаман, швидше за все, належав до Білоусів, але з відомих причин спершу законспірувався під подібним прізвищем Чорноус (Черноусов), а відтак узяв собі й «чорнявий» повстанський псевдонім — Чорний Ворон.
Версія Володимира Колоса викликає довіру. Як викликає захоплення хист отамана-конспіратора, котрий оповив свій образ такою таїною, що заплутав і чужих, і своїх. Та залишилося гучне ім’я ЧОРНИЙ ВОРОН — наймення великого воїна, який у герці з московською навалою відстоював честь української зброї, творив славу Вітчизни. Нині це ім’я викарбувано на монументі в селі Товмач поруч з іменем отамана Івана Лютого-Лютенка.
Колись у найтяжчі дні боротьби, коли нескорених лісовиків називали бандитами, ще один славний повстанець із Фастівщини Ларик Плисака сказав пророчі слова: «Надійде час — і наші імена напишуть золотими буквами». Цей час надійшов. Пишемо...
Два судові процеси сторіччя
Я лише раз у житті стояв перед судом. Було це в далекі сімдесяті роки, коли я ще майже юним працював у відомому на той час молодіжному журналі «Ранок» і думав, що мені море по коліна.
Сльотавого березневого вечора нас, трьох молодих хлопців, занесло в ресторан «Славутич», що на Русанівці. Тепер навіть не згадаю, як і за скільки вдалося прослизнути до переповненої зали де, крім усього, того вечора обслуговували депутатів Верховної Ради УРСР. Деякі з них під час сесії жили в престижному тоді новому столичному готелі «Славутич», ну і, як нормальні люди, вони теж вечеряли в тамтешньому ресторані. Тим більше, що тодішніх своїх обранців народ зовсім не знав в обличчя. Їх, бідолах, не розкручували. Вони не знали, що це таке, на телебаченні не було жодних політичних шоу.
Мабуть, не варто розповідати, скільки й за що ми випили і з чого почалася між нами сварка, але, соромно зізнатися, вона перейшла у бійку. Справжню, круту бійку, у стилі вестерн. Спершу нас билося двоє. Третій розбороняв. А потім йому стали допомагати інші, в тому числі, як згодом з’ясувалося, втрутилися й дядьки-депутати, і зрештою там утворилася мала-купа-невелика. Це було карнавальне видовище. Чоловіки хекали, жінки верещали, дзвенів битий посуд, лунав замашний брудний мат, і хтось комусь лив шампанське за комір прямо із пляшки...
Я сходами скотився з другого поверху до вестибюлю і, мабуть, котився б отак аж до дніпровського каналу, який так по-венеційському облягає Русанівку, але дорогу перетнула міліція. Мене скрутили і затрамбували у «воронок». Один із нас утік, а третього відпустили за одну цікавеньку послугу: міліціонери забрали у мене ключі від квартири, яку я тоді винаймав там-таки недалечко — на Березняках, дали їх, ключі, тому хлопцеві і попросили принести мій паспорт. Саме в мені правоохоронці чомусь побачили найбільшого злочинця і свого власного ворога. Тобто тим ворогом, певніше за все, був мій язик. Хоч скільки я присягався не сперечатися з ментами, але в «доброму гуморі» любив подискутувати з ними про гуманізм, права людини, ООН і всяку таку туфту. Не пригадую, що я тоді їм казав, лише пам’ятаю, що в одного була величезна, неприродно видовжена кобиляча голова, а другий, дрібний, як цвіркун, лузав соняшникове насіння, і воно так смачно пахло мені, що я не стримався і попросив хоч півжменьки. Він, звичайно, не дав. Ні, тоді я справді, мабуть, напатякав їм зайвого, але й поведінка ментів була нетиповою, як китайська пневмонія. Спершу вони повезли мене в якийсь зачуханий медпункт на експертизу, де взяли з вени кров для аналізу на вміст алкоголю, а вже потім доправили в Дарницький райвідділ міліції і завели до капітана, перед яким на столі вже лежав і мій паспорт, і ціла купа пояснювальних записок.
Скажу чесно, не били. Після того, як я написав їм якесь пояснення щодо ресторанної пригоди, мені наказали зняти паска, витягти шнурки з черевиків, примусили зняти годинника і не били навіть тоді, коли я брязнув тим годинником об підлогу, щоб не дістався ворогам. Навпаки, що більша агресія мене розбирала, що більше я дозволяв собі іншомовних лайок у їхній бік, то дужче вони тішилися, і на обличчі Кобилячої Голови розпливалася широка, як миргородська калюжа, усмішка, а Цвіркун уже, мабуть, каявся, що пошкодував для мене кілька соняшникових насінин.