У такому ж доброму гуморі вони провели мене тьмяним нічним коридором до КПУ (ні, не до компартії, а до камери попереднього ув’язнення), і я опинився в заґратованій тісній клітці, де вже було напхом напхано кільканадцять арештантів. Одні стояли, інші сиділи попід стінами на цементній підлозі, а так, щоб лягти, то й не було де. У цьому мавпятнику зібралася доволі весела публіка, яка мало переймалася своїм становищем: більшість із них частенько ночували то по витверезниках, то ось по таких буцегарнях, і якби їм тут ще дозволяли курити та дали плящину-другу, то їх би звідти й мітлою не вимів. Утім, деякі бувалі в бувальцях розбишаки якось приноровилися проносити цигарки й сюди, бо трохи згодом у камері запахло димком, а після того, як я почитав їм уголос вірші (це ж треба було так напитися!), то один нетяга і мене пригостив недопалком.
Та найцікавіше почалося вранці. Дрімаючи напівсидячи у холодному кутку, я ще не встиг і вихмелитися, як «протрубили» підйом. Нас по прізвищах стали викликати з камери, а потім виводили надвір і садовили в ті ж таки «воронки» — якось так тихо садили, майже врочисто, ніби везли у Бабин Яр на розстріл. Аж ні!
— На суд! — зітхнув нетяга, який поділився зі мною недопалком.
Мені не доходило. Не доходило навіть тоді, коли Кобиляча Голова з Цвіркуном завели нас під конвоєм до справжнісінької судової зали і посадили на довгі лави. Ну, подумаєш — припаяють штраф, де наше не пропадало. Я тоді, темний, навіть не підозрював, що віднедавна діяв якийсь химерний закон щодо хуліганства у стані сп’яніння. Якщо якогось сірому замітала міліція під час такої пригоди, то запроторювала в КПУ, а вже наступного ранку тебе могли позбавити волі не на банальних п’ятнадцять діб, а на цілком пристойний термін.
Ось і тут після традиційного «Встать! Суд ідьот!», після того, як на суддівському помості всілася надзвичайно сувора і в міру гладка жінка з підсудками по обидва боки, розігралася справжня драма. Ні, спершу я сприймав це дійство як водевіль і навіть намагався підморгувати молоденькій стенографістці, що вела протокол засідання. Та вже за кілька хвилин мій хміль як рукою зняло. Першим дістала вирок, як то й ведеться в житті, найщиріша душа, атож, чоловічок, який пригостив мене недопалком.
— Ви обвіняєтесь в том, — чітко, зі знанням справи карбувала слова гладка й сувора жінка, — што затєялі хуліганскій дебош в собствєнной квартірє, прі етом ізбівалі свою жену, білі посуду, мєбєль... К тому же експертіза установіла, што ви являєтесь хроніческім алкоголіком, постоянно терорізіруєтє свою семью і вмєстє с тєм нарушаєтє покой сосєдей. Прізнайотє сєбя віновним?
«Щира душа», не вагаючись ані секунди, відповіла ствердно і дістала два роки виправних робіт із примусовим лікуванням від алкоголізму.
Наступні вироки були приблизно такими ж, незалежно від того, чи підсудного схопили на вулиці, чи на танцях, чи в тещі на іменинах. Про штрафи тут не йшлося. Рік, два... ув’язнення. А тому, коли надійшла моя черга, я вже був тверезий як скло і збирав докупи всі мізки, щоб ухопитися за якусь соломинку. Непокоїло ще й те, що всі підсудні, наче змовилися, одностайно визнавали свою вину: заперечення лише збільшило б термін покарання.
Я підвівся на дерев’яних ногах. Краєм ока завважив, як напружилися Кобиляча Голова з Цвіркуном, які стояли на варті біля вхідних дверей.
— Ви обвіняєтєсь в злостном хуліганствє, так как в состояніі глубокого алкогольного опьянєнія, подтверждьонного мєдіцінской експертізой, затєялі драку в реєсторанє «Славутіч», к тому же в прісутствіі дєпутатов Верховного Совєта. Прі етом в общєствєнном мєстє виражалісь матом, оскорблялі честь і достоїнство не только граждан, но і сотрудніков міліції прі ісполнєніі служебних обязанностєй... Прізнайотє сєбя віновним?
У таких випадках драматурги пишуть: пауза. І вона настала. А прозаїки пишуть: чути було, як муха пролетить. Мухи не пам’ятаю. Пригадую тільки, як котрийсь із моїх співкамерників не витримав і прошепотів: «Ти шо, бля, вапше? Прізнавай!».
— Ні, — сказав я. — Ні, шановний суде, сталася якась прикра помилка. Мене з кимось тут переплутали. Я аж ніяк не можу визнати таке, даруйте, абсурдне звинувачення щодо моєї особи. Воно помилкове в принципі вже тому, що тут мене звинувачують у висловлюванні матом, а такого не могло бути. Такого не могло й не може бути, шановний суде, бо я все життя розмовляю лише українською мовою, а в нашій мові мату взагалі не існує.
Ось тут, мушу сказати, настала ще та пауза. Ось тут справді десь узялася муха, і було чути, як вона пролетіла над роззявами, які невідь-звідки беруться по всіх залах суду, а відтак узяла курс прямісінько на сувору й гладку жінку, яка по-риб’ячому зіпала ротом.
— Как?!!! — нарешті вигукнула суддя. — Да у нас єсть одін язик! — істерично і якось недалекоглядно заволала вона, але тут-таки й схаменулася. — Ну, нєт, украінскій тоже єсть, но...
— Не теж, — я вже давно пішов ва-банк і затявся доспівати цю пісеньку до кінця. — Не теж, а якщо вже на те пішло, то я взагалі вимагаю, щоб цей процес провадився українською мовою.
Ефект був ще той! Бомба! У своїй практиці суддя такого ще не чула. Спантеличена, вона пошепталася з підсудками й оголосила:
— Суд уходіт на совєщаніє!
У залі, здається, ніхто нічого не зрозумів, але я відчув, що навіть мугирі дивляться на мене з повагою. Не знаю, як Кобиляча Голова, а Цвіркун, сільський, як і більшість наших міліціонерів, хлопчина, здавалося, вже потягся до кишені: чи лишилося там хоч півжменьки насіння?
А вердикт був таким:
— В связі с тем, што подсудімий отказался от обвінєнія, пєрєнєсті засєданіє на двєнадцатоє марта с пріглашєнієм в зал суда свідєтєлєй... Увєсті подсудімого!
Мене знов запхали у «воронок» і повезли в КПУ А та бідна КПУ вже була вщерть переповнена, бо тільки-но минуло 8 березня, тобто всесоюзна пиятика, і злісних хуліганів прибувало дедалі більше, їх не було де розпихати.
— А шо, — сказав капітан, який уже, видно, почув од своїх про мою «каверзу». — Раз у нас така тіснота, то випишемо йому повістку на суд, та й хай іде собі під три чорти. Якщо він такий грамотний, то знає, що йому буде, коли не з’явиться на суд за повісткою. Тим більше, що його паспорт у нас.
Так і зробили. Віддали мені паска, шнурки, тільки годинника вже не було і грошей, звісно, ні копійки. Та я «зайцем» вирушив у редакцію журналу «Ранок» і — прямо до головного редактора. Наш редактор Олег Борисович Хоменко (ми його називали по-панібратському О. Б.), колишній помічник першого секретаря ЦК Компартії України Петра Юхимовича Шелеста, любив посмакувати кримінальними пригодами і, крім усього, водив дружбу з високими посадовцями якраз із правоохоронних органів. Він і сам взимку носив полковницьку папаху. Тож вислухав мене не так з осудом, як із цікавістю. Його коротенький чуб (стрижка «під їжака») зухвало настовбурчився, й О. Б. тут-таки почав накручувати телефон.
— Полковник Логвиненко? Зайдіть до мене на хвилинку. Так, якщо можна, прямо зараз. — Полковник Попов?.. — Полковник Шевченко?.. Зайдіть, будь ласка, вам буде цікаво...
Ну, і так далі. Одне слово, через годину кабінет мого головного редактора скидався на генеральну нараду у Філях. Від огрядних червонощоких полковників пахло коньяком і пашіло такою впевненістю, що в мене з’явилася надія.
— Пес, — звернувся до мене О. Б. — Розказуй усе заново. Розказуй усе, як було. Навіть про те, як ти, собацюра, матюкався і поливав депутатів Верховної Ради шампанським. — О. Б. від утіхи скидався на веселого їжака.
І я розповів усе чисто. Полковники слухали мене, не перебиваючи, якось так спокійненько слухали, ніби аж нудьгували. Нічого не перепитували, тільки іноді здивовано перезиркувалися між собою. А коли я закінчив, начальник карного розшуку зі столичного управління МВС полковник Попов позіхнув і сказав до О. Б.: