Павло занервував. Глянув у червоне Танаськове лице («мідний казанок», — подумав) і сказав насмішкувато:
— З малим ось гуляй, Атанасію.
Танасько грав білими. За кожним ходом довго думав, ворушив білими бровами і скрипів табуреткою. Над головою стояв Павло, це заважало зосередитись. Танасько не поспішав. А коли Санько убив його шашку, то причаївся, ще дужче почервонів і задумався, наче програвав корову.
Павло від нетерплячки заходив по хаті. «А що, — радів, — твоя взяла? Дзуськи». Тішився з того, що то він навчив Санька грати. Уже заради цієї партії варто було навчити. Хай знає. Ач, як журиться.
Та коли Павло знову підійшов до столу і глянув на шахівницю — отерп. Танасько пробирався в дамки. Санько, маючи звичку вигравати на хіп-хап, кинувся в атаку, забувши про тили, і дав промашку. Втративши перевагу, малий розгубився, впав у паніку. Був рятівний хід — боєм відвести білу шашку назад, але Санько його не бачив і торкнувся зовсім не того «стовпця».
— Куди! — не втерпів Павло. — А оніно.
— Не підказувать, — спокійно посміхнувся Танасько. — Ми ж не на базарі.
Та Санько вже облишив шашку й помітив рятунок.
— Е ні, взявся — ходи, — так само спокійно сказав Танасько.
— У нас немає такого правила! — закричав Павло. — Взявся — це ще не пішов. Може, він поправляв.
— Мені ваші правила до спини, — посміхався Танасько. — Може, ви ще й за фук берете?
— При чому тут фук?! — Павла найдужче злило те, що Танасько говорив так рівненько, з лінивим смішком, наче мав тут усіх за дурників.
— Ну ти, чудило. Є ж міжнародні правила. Не грати ж мені по тих, що ти видумав, так же?
— Нехай, діду, — втрутився Санько. — Не на штани граємо. Що ж тут такого?
Але Павло вже малого не слухав.
— Ходи, як надумав! — гарячковито вхопив шашку і штурхнув білим під бій.
— Не клей дурня, — сказав Танасько і спокійненько поставив шашку назад. Потім узяв ту, якою Санько ходив раніше, і посунув уперед. — Ось так. Правильно?
— Ні! — гримнув Павло.
— А як?
— Отак! — Павло вхопив шахівницю, і шашки заторохтіли по хаті. — Оце по правилах! О!
— Здурів, чи що? — звів на нього Танасько усміхнені очі, і це Павла доконало.
— Геть звідси! — згріб Танаська за плечі.
— Таки здурів, — сказав Танасько, гидливо зморщивши носа. Він випручався з Павлових рук і пішов із хати.
— Ну нащо ви? — розсердився Санько. — Я б у нього ще виграв.
— Авжеж, виграв би, — хмикнув Павло. — Якраз! У такого виграєш. Правила міжнародні суне під ніс, стерво.
— А от і виграв би.
— Ні, Санько, не на того натрапив. З таким треба тільки в нічию... Турецьку, — сумно сказав Павло.
— Такої ж у міжнародних правилах нема.
— Дурний ти ще, Санько. Ну їх, ці шашки. Давай краще я тобі розкажу казку. Про мисливця і зайчика.
Пізній цвіт
Як на парубка, Мишко Чмир був не те щоб підстаркуватим, але й не молодим — добиралося до тридцяти. Видно, минув для нього той вік, коли бере нетерплячка женитися, хоча ще й тепер не одну дівчину діставав чортячими смоляними очима до серця. Однак до клубу Мишко заглядав не так заради дівчат, як забити «козла», послухати веселої балачки, а то й самому викинути якогось коника — не без того.
Це ж і ділити Бухареву кобилу — він придумав. Прийшов одного вечора до клубу напідпитку і не завернув у «каптьорку» на доміно, а грудьми прочинив двері до зали, де під завивання охриплої радіоли хлопці з дівчатами витинали городських танців.
— Стоп! — голосно сказав Мишко і підняв угору вказівний палець. — Це все харки-макогоники.
Ті, хто знав його ближче, припинили вихиляси, а гонористіші хлопці, з дальніх кутків, продовжували ліниво човгати ногами, аби не подумали, що вони злякались.
Тоді Мишко підійшов до радіоли і клацнув вимикачем. Жалібно заскавчала платівка, всі притихли. Правда, один приїжджий студентик (прикотив на літні канікули до баби на молоко) наїжачився, глянув на Мишка по-півнячому лівим оком і обережно-погрозливо спитав:
— Шо такоє? — За руку він тримав тутешню десятикласницю, і та й собі витрішкувато дивилася на Мишка: напевно, їй було соромно перед студентом, що в селі ще водиться отака темнота, але сказати про це не наважувалась.
— А такоє, — випнув груди Мишко, — що я вам покажу, як треба танцювати. Миколо! — гукнув до завклубу.
— Я! — обізвався на сцені низенький горбатий чоловічок, зігнутий над газетою (поза очі його звали Шпонькою).
— Ану, згадаймо молодість!
— Це ти про що? — спитав Шпонька, хоча вже здогадувався, що тут без його гармошки не обійтись. Це його дуже тішило, бо відколи у клубі з’явилася радіола, Шпоньку рідко просили заграти. А він любив, щоб не просто казали, а таки просили.
— Про твою музику! — Мишкові не терпілося, він переступав з ноги на ногу, як норовистий кінь.
Шпонька, усміхаючись на все лице, дістав із припорошеної скриньки гармошку, кинув на плече ремінь і вийшов на середину зали. Довго пробував голосники, виказуючи всім виглядом, що він не радіола і почне тоді, коли сам того схоче. Та врешті-решт розтягнув гармошку на всю — вона аж засміялася своїми глибокими зморшками — і, стріпнувши сутулими плечима, ушкварив гопака.
Мишко плеснув у долоні, молодь розступилася, і він одразу пішов навприсядки. Так хвацько викидав поперед себе ноги, що Шпонька справді згадав молодість і, солодко примруживши очі, завів:
Лискучі пасма чуприни падали Мишкові на очі, і він відкидав їх назад то рукою, то гордим помахом голови. Потім, пританцьовуючи і простягнувши вперед руки, став наближатися до дівчат, жестами припрошувати їх до танцю. Ті сором’язливо стенали плечима і відступали далі попід стіни. Мишко обійшов усе коло, однак ніхто не приставав на його запросини, і, мабуть, не через те, що не вміли танцювати гопака, а боялися, що не встигнуть за отаким-от вихором. І тільки тоді, коли його чоло взялося мачинами поту, раптом із гурту, мов пташка з куща, вилетіла дівчина і легко, ледь торкаючись підлоги, закружляла довкола.
Не відразу впізнали у ній Наталку — дівчину, в якої з лиця воду не пити, дебелу, з великими по-чоловічому руками. Лице її ураз спалахнуло, зайнялося півоніями, а тіло затремтіло пружно і легко.
Гармошка теж танцювала у Шпоньчиних руках, а той приспівував своєї:
Сміялася молодь, і Мишко теж осміхався на ті відверті натяки, тільки Наталка з виду була серйозна, ніби нічого не чула й не бачила довкола, ніби й не з Мишком танцювала, а сама з собою...
Першим стомився Шпонька — те, що грав рідко, далося взнаки, стали німіти пальці, він ще тричі ехнув і різко стулив гармошку.
Мишко зупинився, та підлога ще й досі хиталася під ним. Він провів рукою по вологому чолі, прикрив долонею очі. Так ще трохи постояв, потім опустив руку і поглядом обвів залу: Наталки не було. Як крізь землю провалилася.
Хлопці й дівчата дивились на нього насмішкувато: а що, ухоркався? І тоді Мишко весело підморгнув їм, мовляв, усе ще тільки-но починається; скидаючи з себе втому, тріпнувся, як горобець у поросі, і тут відчув, що йому й справді кортить ще веселитися, та оскільки для танців компанія зібралася негодяща, сказав:
— Заводь радіолу!
Проте грати в доміно не лежала душа. Хотілося щось утнути, таке, щоб запам’яталося, щоб усі сказали: «Ого! От тобі й Мишко, от тобі й Чмир!» Тоді йому й прийшла на думку ота затія з Бухаревою кобилою.
Бухар, дрібненький дідок з довжелезними вусами — здавалося, то вони повсякчас хилять йому голову на груди, — часто заїздив у село вимінювати ганчір’я на глиняні свистки-півники, рибальські гачки, жилку і всяку всячину. Їздив він возиком на старій худющій кобилі, через те й вирішив Мишко поділити саме цю конячину як таку, що ось-ось мала відкинути копита.