До мене долинув Євин сміх, і в ньому забриніли нотки, яких я ніколи не чув у її голосі. Я мав би радіти, що Єві так весело, так хороше в зимовому лісі, адже хотів, щоб цей день був для неї святом, але не буду брехати — натомість до горла підкочувався гіркий клубок. Я намагався ні про що не думати і впевненіше ступати на рипучий сніг, який сліпив мені очі.
Коли озирнувся, побачив, що вони вже добряче відстали. Геньо щось гаряче розповідав, я нічого не міг почути, але з його розмашистих жестів неважко було здогадатися, що їм обом весело.
Вирішив їх підождати. Ми вже далеко відійшли од місця, сходженого мисливцями. Коли вони підійшли, я спробував не дивитися на Єву: чимось чужим віяло від неї. Я боявся зустрітися з нею очима.
— Так, Звіробою, — діловито почав Геньо, — підеш аж ген за той пагорб. — Він махав рукою. — Там буде дубняк, біля нього й станеш. А ми заженемо тобі он той вибалок. Тобі все зрозуміло?
— Зрозуміліше не буває, — сказав я і, щоб приховати свій настрій, усміхнувся до Єви. Не знаю, може, я тільки силкувався всміхнутися, та не зміг, бо в її очах не побачив ані смішинки. Єва дивилася на мене таким непроникним поглядом, що я розвернувся й швидко пішов.
— В Адамця такий вигляд, ніби його щойно вигнали з раю, — долинув до мене голос Геня. — Що ж, нехай у поті чола свого здобуває хліб... від зайця.
Мені почувся чужий сміх. Я зняв рушницю з плеча і швидше пішов у бік дубняку. Голубів сніг під ногами, неначе він віддзеркалював небо, і важко скрипіли дерева, як чумацькі мажі. Десь монотонно вистукував дятел. Не пам’ятаю, як опинився я під деревом, на якому він сидів, але я довго слухав його вистукування, припавши вухом до стовбура, так, як це робила Єва, і думав про неї. Може, це був той самий дятел, що його слухала Єва, дівчина, якій належав цей день.
— Ось так, Звіробою, — мовив я вголос, сам не відаючи, що саме «так»; налякав пташку, і вона полетіла геть.
Я рушив далі, але дубняку ніде не було. Пройшовши ще якусь відстань, я зрозумів, що збився зі шляху, бо, коли Геньо пояснював маршрут, я думав про щось набагато важливіше за пошуки дубняку.
Мені не залишалося нічого іншого, як повернутися назад по своїх же слідах. Коли я дійшов до того дерева, коло якого слухав дятла, у моїх вухах знову пролунало: «Ось так, Звіробою», немов ті слова повиснули тут у повітрі, а я, пришелепок, також схибнувся на Купері.
Але я подумав тоді: «Хай! Хай все одно цей день буде для неї святом». І від цієї думки мені стало боляче.
А далі мої сліди привели до їхніх, і я вже пішов за ними, пішов ступаками мого щирого приятеля Геня, поруч з якими снувалися сліди тієї дівчини, якій я не зміг подарувати червоне яблуко призахідного сонця, не зміг подарувати бодай наймізернішу зірочку з неба, але для якої хотів зробити святом цей зимовий день.
Стискаючи в правій руці рушницю, я йшов і йшов тими слідами й зненацька побачив таке, чого ніколи не сподівався. Я стояв над самим вибалком, і те, що було внизу, відкривалося переді мною як на долоні. Я бачив і чув усе. І мене не вразило те, що Єва сиділа на Геньовому кожусі, а сам Геньо мчав схилом униз, тягнучи свою вдяганку за рукави, як санчата за вервечку.
Дивного тут не було нічого. Але дівчину, яку розважав мій приятель, тієї хвилини я не впізнав. Це була не моя Єва. Ця дівчина розсипала такий радісний, такий щирий сміх, якого я ніколи від неї не чув. Зі мною вона ніколи не була такою, це інший зумів викликати в неї таку нестримну радість, що, коли кожух вислизнув з-під неї, дівчина ще довго котилася по снігу, і він розсипався золотими, блакитними, зеленими іскрами...
Не тямлячи себе, я швидко пішов у протилежний бік, і в очах моїх миготіли іскри: золоті, блакитні, зелені... Я не знав, куди йду, і не думав над тим, проте зрозуміло було одне: залишатися там я більше не міг. Сніг рипів під моїми ногами, засліплював очі, дерева перебігали дорогу, кущі хапали за ноги...
І тоді звідкілясь узялося те зайча. Бозна-навіщо, — адже я вже знав, що ніякого бенкету не буде, — я кинув до плеча рушницю. Сірий клубочок стрибав у моїх очах. Чи то інстинктивно, чи то від злості я вистрілив двічі, майже не цілячись.
Звіря як з’явилося, так і зникло, а я стояв, опустивши рушницю, жалюгідний і спустошений, і не відчував ні запаху лісу, ні запаху снігу, ні порохового гару від пострілу. Стояв і ні про що не думав, не почув навіть, як хтось підійшов і став позад мене.
— Не вбив?! — раптом аж скрикнула за моєю спиною Єва, і я, не озираючись, похитав головою.
— Слава Богу... — Її кроки наближалися до мене, я вже чув її уривчасте дихання, і враз Євині руки лягли мені на плечі, і вся вона притислася до мене. — Слава Богу... — шепотіла вона. — Слава Богу. Коли завгодно, тільки не сьогодні. Сьогодні такий день... такий день... я вперше зрозуміла, що кохаю тебе, Звіробою.
На гастролях
Сиджу в гримерній. Із дзеркала на мене дивиться чужий чоловік, личину якого я зодягнув. Незабаром вихід на сцену, де я мушу сповна стати цим чоловіком. Уже давно відбулася прем’єра, і цю роль мені грати не вперше. Проте хвилювання, як завжди, м’ятним холодком підкочується до грудей.
Головне — контакт із глядачем. Сотні разів чув я цю заяложену фразу від режисерів, сотні разів повторював сам. І ось уже вкотре спадає вона мені на думку. Що воно таке, цей контакт? Звідки він починається? Адже не з тієї миті, коли ти виходиш на сцену і крадькома кидаєш погляд у партер?
Підводжуся і починаю ходити з кутка в куток. Хвилююся, як малюк, котрий уперше в своєму житті має виступити з віршиком на сцені й ось тепер повторює і повторює в пам’яті давно завчені рядки. І все одно збивається...
Я позираю на годинник. Лишилося кілька хвилин до мого виходу. Припалюю погаслу сигарету і бачу, як тремтить маленький вогник у моїх пальцях.
До дідька ці хвилювання! Я усміхаюся. Напливає тепла згадка з дитинства...
Вистава «Сватання на Гончарівці» в нашому селі була чи не єдиною оказією, яка зібрала до клубу стільки люду, що будівля трохи не розвалилася від штовханини. І старе й мале хотіло побачити, як гратимуть виставу наші ж таки місцеві «артисти», усім аж терпець уривався — так ждали-виглядали того передноворічного дня.
І ось цей час надійшов. Розсунулася на два боки благенька, майже прозора завіса, і люди принишкли, навіть діди перестали кашляти. Кожне боялось кліпнути, аби чогось не проґавити. Тільки після деякого заціпеніння глядачі увійшли в свою роль, загули, зашуміли, і вже до самого кінця вистави не вгавав сміх та голосні вигуки дядьків. Гострі на язик, вони любили вставити своє замашне слівце до п’єси. Щось таке, як «повертай голоблі» або «не трать, куме, сили».
Я почувався героєм дня й аж тремтів від радості, бо всім найбільше подобався мій тато. Дарма, що він грав дурника Стецька, але ж це була найголовніша роль у п’єсі. У широчезних синіх шароварах, у солом’яному брилі, тато «придурювався» краще за всіх, та ще й кумедно не домовляв слів, як маленька дитина. Він повсякчас лузав гарбузове насіння або трощив волоські горіхи. І коли клуб вибухав реготом, тато частенько додавав щось од себе, чого не було у Квітки-Основ’яненка, але що, на його думку, обов’язково треба доточити.
Після того «артистам» ще довго доводилося чекати, поки нарешті їх знову почують. А за цей час тато встигав придумати новий жарт, який неодмінно мав припасти до смаку глядачам. Він був певен у цьому, бо добре знав своїх односельців, охочих до перченого слова.
— Не піду я за Стецька, — казала бібліотекарка Люся, яку хотіли видати заміж за мого тата.
— Бресес, бо підес, як на налигачі, — запевняв тато, і навіть глухий на праве вухо дід Юхрем од сміху хапався за живіт і тільки потім підставляв бабі Юхремисі здорове ліве вухо.
— Як кае?!
Баба кричала йому татові слова, і тоді старий дивувався:
— Ге так і кае?! От дає, холера.
А там, де Стецько хвалиться, як він любить їсти, мовляв, удень і вночі обідав би, — тато від себе додав:
— І ввечері снідав би, і зранку вечеряв би, і вночі полуднував би.
— А срачка на тебе не нападе? — вигукнув із зали дядько Семен Непийквас.