— А ти не пий квасу, то й не нападе! — відповів йому тато, і всі покотилися зо сміху.
...Вистава мала такий успіх, що вирішили їхати в сусіднє село Дібрівку і показати її ще й там. Учителька Паша Іванівна, котра була режисером, і гримером, і суфлером водночас, випросила в голови колгоспу вантажну машину.
Мені теж дуже кортіло поїхати, але тато відмовився мене взяти, мовляв, йому ніколи буде зі мною панькатися. Та коли «артисти» влаштувалися на кузові і тато кинув шоферові «паняй», Паша Іванівна непомітно взяла мене до себе в кабіну, і я опинився на сьомому небі.
...До чужого клубу теж напхалося повно-повнісінько людей. І, либонь, не тільки тому, що по селі красувалися оголошення, виведені величезними літерами. А ще й через те, що до Дібрівки докотилася чутка про нашу веселу виставу.
Я вже міг показатися татові на очі, — все одно він би не спровадив мене додому, — але не хотілося йому заважати, бо тато був дуже заклопотаний.
Коли наші «артисти» пішли за лаштунки, я тихцем прошмигнув до клубу і загубився серед незнайомих людей. Поміж чиїмись ногами я пробирався до сцени, хтось мене відіпхнув, і я образився: не його ж тато виступає, а мій, і я повинен зайняти найзручніше місце. Я таки домігся свого і прилаштувався біля самісінької сцени, ставши на коліна і обіпершись підборіддям на її краєчок. Переповнена зала гуділа, дихала мені в спину, я боявся озирнутися на таку силу чужих людей.
Та ось розсунулася завіса, і всі притихли. Почалося.
Але тепер я не почувався таким великим цабе, як минулого разу. Хлопчаки, що повмощувалися поруч, не заздрили мені, бо не знали, що Стецька грає мій тато. Вони зовсім не зважали на мене, хоч я був серед них чужаком, і, пороззявлявши роти, уважно стежили за виставою.
Тато теж видався мені набагато серйознішим, ніж минулого разу. Тепер він говорив тільки те, що йому підказувала Паша Іванівна. Додавати своє тато боявся, бо на нього дивилося безліч незнайомих облич, і татові здавалося, що чужі люди не зрозуміють його з півслова так, як свої. Але після першого виступу в татовій голові переплуталися слова п’єси із його власними, і тепер він довго дослухався до того, що шепотіла йому Паша Іванівна. Деякі її слова долітали аж до мого вуха, а потім їх повторював тато, якось боязко і невпевнено.
Не знаю, як би скінчилася вистава, аби не ота пригода.
— Не піду я за Стецька, — сказала бібліотекарка Люся.
— Бресес, бо підес... — відповів тато і зам’явся. — Підес... як... як...
Дослухаючись до шепоту Паші Іванівни, він порився у глибокій, як торба, кишені шароварів, дістав звідти горіха, покрутив його у руках, наче хотів переконатися, що то таки волоський горіх, а не казна-що, і раптом ударив по ньому підбором чобота.
Як не щастить — то не щастить. Горіх вислизнув і покотився через сцену прямо до чужих хлопчаків, які з радісним вереском понаставляли долоні, буцім тільки для того й прийшли на виставу, аби вхопити того горіха.
Я зірвався з місця, розіпхав усіх ліктями і накрив горіха грудьми, як ото хокейний воротар шайбу. Мій! А що тато стежив, куди покотиться той клятий горіх, то враз угледів мене. Його очі від здивування розширилися, а брови підскочили аж до чуба. Тато не міг зрозуміти, звідкіля я тут узявся.
Усі засміялися. Я миттю розкрив долоню і покотив горіх татові. Він упіймав його і хвацько хряснув по ньому чоботом. У клубі здійнявся регіт.
— Не розгубився! — почув я чийсь вигук.
— Наш чоловік! — пролунав ще голос.
І після того все пішло як по писаному. Тато засяяв, — де й ділося заціпеніння, — заговорив легко й весело, і до мене вже не долітали слова Паші Іванівни. Мені здавалося, що вистава щойно почалася, саме з того місця, коли я повернув татові горіх. Я теж засяяв від гордості, адже горіх утрапив саме до мене, а не до когось із хлопчаків. Було таке відчуття, ніби я теж на сцені і граю у виставі, хоча я тільки торкався до сцени підборіддям. І вона здавалася мені широким світом. Мені було радісно за тата, за те, що хтось назвав його своїм чоловіком, і раптом усі люди, що були в клубі, стали такими близькими, такими рідними...
Коли поверталися додому, тато на мене зовсім не гримав за те, що я поїхав у Дібрівку без його дозволу. Навпаки, він поклав мені на голову свою велику теплу долоню й сказав:
— Молодчина, виручив. Хто зна, мо’, колись ще й артистом станеш, га?
Я дивлюсь на годинник і гашу сигарету.
— Ваш вихід за хвилину! — чую голос.
Кидаю погляд у дзеркало. Бачу змінене гримом обличчя. Той, чию личину я зодягнув, пильно приглядається до мене. Але він близький мені, цей візаві. Я давно його полюбив і тепер мушу все зробити для того, щоб його полюбив глядач. Щоб крикнув чи бодай хоч подумав хтось на гальорці: «Наш чоловік!»
До Пахома
Карпенко зійшов з автобуса коло лісу, кілометрів за п’ять од Мурзинців, хоча міг би доїхати цією дорогою аж до села. Хотілося швидше пірнути в прохолоду дерев і, дихнувши на повні груди, забути про все на світі. Сюди він і їхав заради цього.
У селі вже нікого не лишилося з рідних, ніхто його тут не ждав, і навряд чи хто й упізнав би в Карпенкові того опецькуватого хлопчака, що грався колись у мурзинському поросі і якого за невдалий зріст дражнили Кавунчиком. Правда, після того як переїхав з батьками до міста, він коли-не-коли навідувався у село до баби Тодоськи, але ж тоді Карпенко не був таким-от огрядним дядечком із чирвою залисин у полинялому чубові, з кругленьким черевцем, через яке він і тепер скидався на кавунчика. Ось уже двадцять років немає баби Тодоськи — виходить, і він не з’являвся тут двадцять літ.
Думка була раніше наглянути в ці краї, та хіба ж виберешся за щоденною метушнею — робота, сім’я, дисертація, відрядження і купа всілякої марноти, за якою ніколи глянути вгору. Він і сьогодні не відважився б зірватися з місця, аби не біда. Як скривджена дитина відразу біжить до матері, так і Карпенко зненацька вирішив плюнути на все й поїхати в рідне село.
Ця думка війнула на нього студеним вітром, коли вийшов з інституту, мокрий від утоми й досади, — вчена рада зарубала тему докторської, — і на очі ледь не набігли сльози: їхати! Негайно. Це ж безголов’я, що об’їздив півсвіту, а навідатись у Мурзинці за двадцять років так і не зміг. Не викроїв дня, щоб проскочити якихось нещасних півтори сотні кілометрів.
«Поїду зараз же! — сказав собі з упертою злістю. — Гори воно все вогнем!»
Ліс приховав його від палючого сонця, але втома в’ялила тіло — тригодинна дорога таки зморила Карпенка вкрай. Жовтий портфель з дебелої шкіри «під крокодила» відтягував руку, у грудях поколювало.
Карпенко йшов поволі, роззирався навкруги — він упізнавав цей ліс, — прислухався до шуму вітерцю у верховітті, до пташиного співу, вдихав густі трав’яні пахощі й намагався вловити в собі якусь переміну, відчуття блаженства чи бодай маленької радості від зустрічі з лісом, проте в душі ятрилася гіркота. Перед очима знову й знов являлося те, що відбулося на вченій раді.
Серце, мов старий двигун, почало давати перебої, і він уже пошкодував, що не доїхав до села автобусом — ніби ж не хлопчик, щоб дозволяти собі отаку прогулянку. Гай-гай, коли він був хлопчиком, то залюбки сходжував цей ліс уздовж і впоперек, не знаючи втоми, хоча тоді і дерева, і відстані здавалися більшими.
Навесні вони з братом Петьком бігали сюди по ряст, стріляли ним об лоби, влітку збирали суниці. Найсолодші суниці достигали он там, у вирубі, де завжди було багато сонця, і він боявся туди заходити, щоб не наступити на гадюку — вони теж люблять суниці, — а Петько був на три роки старший і не лякався нічого. Набирав у пляшку ягід і ніс йому, меншому братові. Петько вдався кмітливішим. Було, як підуть восени по опеньки, то брат назбирає повний мішок, а він нічого не бачить, крім рудого листя. Тільки, пригадує, все йому дуже пахло тоді: і ряст, і суниці, й опеньки, навіть оте руде листя. Тепер так не пахне. Роки беруть своє.
А ось і озерце. Дивно: крихітне — перескочити можна, а не пересихає. Колись вони пили з нього воду, солодку, як березовий сік. Але тоді, як були пастушками, вони пили воду навіть із калюж, і животи не боліли.