Карпенко рушив через Момотів берег до лісу. Прогулявся — і годі, сказав собі ще раз. Теж мені трагедія — на рік затягнеться захист. В інших і того немає, а живуть і лиха не знають. Та що там в інших! Взяти хоча б оцього Пахома. Що він бачив? Просидів цілий вік у курені і, крім телят, нічого не знав. Усе життя пробабрався в кізяках, щодня одне й те саме, одне й те саме. Карпенко збожеволів би на його місці. А Пахом, бач, живе...
Раптом позаду затьохкав соловейко. Карпенко озирнувся.
«Еге-е-е-ей!» — навздогін йому біг Пахом. Кумедно так вистрибував, махаючи ліктями, як горобець крильми.
Що він надумав? Мабуть, хоче сказати, що до Орлів треба йти не лісом, а ген через ті горби. Наївний чоловік. Карпенко скаже йому, що тільки нап’ється з озерця, а потім уже піде на Орли. Навіщо цьому бідоласі чуже горе?
Пахом вистрибує все ближче і ближче. Карпенко зупинився, а той біжить щодуху, наче його щось укусило. Ось він уже поруч. Чорне трикутне личко пересмикується від натуги, дрібно тремтить нижня губа, гострі очиці майже впритул дивляться у Карпенкові здивовані очі — і той раптом відчуває, як на спині холонуть краплини поту.
— А... — Пахомова рука сіпнулась до його грудей і повисла в повітрі. — А ти знаєш, хто я?..
Моя Ганя не така
Це вперше, відколи оженився, Іван Сухоручко вибрався з вудками до води, та й то воно вийшло якось не по-людському: надулася дружина Ганя, хоча й не здогадувалася, що його тягне до річки; казала, що рибалка з Івана нікудишній і взагалі — він живе чужим розумом.
Раніше Ганя так не думала, все почалося після того, як Іван поміняв роботу зубного техніка на директора краєзнавчого музею (заочно закінчив історичний), і хоч тепер мав посаду, можна сказати, інтелігентнішу, проте в заробітку втратив.
А як навчався Іван в університеті, то Ганя не могла нахвалитися чоловіком. Пишалася, коли він десь на людях розповідав про Олександра Македонського чи вавилонського царя Навуходоносора. Від Гані часто можна було почути: «Це треба спитати у Вані» або «Це Ваня знає». Тепер же чоловікові оповіді якось ураз нагнали Гані оскому, могла ні сіло ні впало перебити його на півслові: «Ну ти, Македонський! Лучче б цвяха забив у стіну, як маєш ото розбалакувать». При цьому в Ганиному роті погрозливо зблискувала золота коронка, яку Сухоручко склепав ще як працював у протезній майстерні, а скельця Іванових окулярів туманіли, і він брався до якоїсь жіночої роботи, бо й справді йому легше було помити посуд, аніж забити цвяха так, щоб той не зігнувся. На Ганю не ображався, хіба що брало за живе оте її «Македонський», яке аж ніяк не приставало до Івана, чоловіка тихого й сумирного, як мураха.
Але то — дрібниці. Якщо десь у гурті чоловіки скаржилися на своїх жінок, Іван здивовано зводив угору тоненькі дівчачі брови й казав: «А моя ні, моя Ганя не така».
От і зараз, ідучи лісом до річки, усміхався сам до себе, що яка ж вона чудна, його Ганя. То спершу розприндилася, а потім наче й зраділа, що він іде «на рибу», бо свіженька юшечка таки не завадить у хаті.
А без риби Іван не повернеться. Знав надійну місцину, — це коло дядька Комара, чия хата відірвалася од хутора, що тулився над річкою, і дядько поживав у ній паном діло. Сам так любив казати про себе (Іван, як був нежонатим, часто до нього навідувався): «Живу, Іванцю, як пан. Той має машину, той купу грошей, а я найбагатший. Річку маю!»
Он його хата, на горбку, — хоч і вітри продувають, зате весняна повінь не підточує. Комарихи, видно, немає вдома, бо стриміла б на городі, а дядько мусить бути: то взимку він кочегаром працює в райцентрі, а влітку — ні, влітку він річку глядить.
Тільки-но загарчав собака в дворі, як і сам господар став на порозі. Вийшов назустріч Іванові — сухорлявий та чорний з лиця, мов косар у жнива, — і поштиво зняв картуза-оладка, виказуючи своє шануваннячко:
— То це ти, Іванцю, рибалить зібрався?
— А клює?
— Ще й як! Вчора тут хлопці ваші, з містечка, стільки натягали...
Ну от, знову дядько за своє «вчора». Це завжди як тільки Іванові не щастить, то він: «Ех, і чого ти вчора не прийшов? От де вже ловилася, так ловилася. А сьогодні, бач, вітер східний, то вона й не хоче». Якщо ж вітер такий, як треба, а кльову немає, дядько Комар бідкається, що заважає хвиля. «От якби ти, Іванцю, вчора прийшов, тихо було, як у вусі». А коли не клює за тихої погоди, Комар неодмінно зронить: «Залягла на дно холера. От якби хвилька, то вона б під’юджувала. Вчора хвиля була веселенька — і чого ти не прийшов?»
А то нарешті Іванові пощастить, він наловить линів, карасів, і сідають з дядьком на березі полуднувати. Комар і тут не змовчить: «Це якби ти, Іванцю, вчора прийшов! Учора в мене такий обід був, у-у-у! Дістав із льоху капусти квашеної, то вона ж і так у нас жирна, а баба ще цілу ложку олії туди втелющила. У-у-у, куди цій рибі!»
Сам дядько Комар вудки і в руки не брав, але завжди крутився коло рибалок. Прив’язував їм гачки такими вузликами, що тільки він умів, позичав човна, показував, де рити черв’яки та де найщасливіше місце. Одну мав слабкість: вважав цю річку за свою власну, і якщо йому хтось із рибалок не сподобається, то гляди, щоб не спровадив відсіль чимдалі. Але це не про Івана, дядько Комар страшенно любив оті його розповіді про Македонського, Навуходоносора та інших царів, що колись володіли світом, як оце він, Комар, річкою.
Іван прилаштовується з вудками на своєму старому місці, коло очерету, дядько приносить йому консервну бляшанку з черв’яками, які лишили вчорашні рибалки, і теж всідається поруч. Довго мовчить. Та мовчанка означає, що Комар обмізковує якесь вельми серйозне питання про «вчорашній день».
А сонце, дарма що година ще рання, припікає все дужче, вже й сосну підпарило в лісі, і звідти легенький вітрець доносить запах живиці. Гіркувато-солодкий дух іще більше роз’ятрює щем, який знову озвався в Іванових грудях сьогодні вранці. Озвався — й повів до річки.
Поплавці стоять на водяному плесі тихо, як намальовані.
— А вчора о цій порі вже клювала, — каже дядько Комар.
Іван не озивається. У нього сьогодні не лежить душа до розмов. А те, що в Івана на думці, не треба знати Комареві. Нікому не треба. Те — його.
Тоді теж пряжило сонце, розімліла сосна стікала живицею, і вітер доносив на берег її гіркувато-солодкий дух. На грозу йшлося.
Злива застала його зненацька, і, поки зібрався шукати якогось сховку, змок до нитки. Куди вже ховатися! Так і пересидів грозу під дощем. Діждався сонця, стягнув із себе прилиплу до тіла одіж, викрутив і повісив сушитися на кущі шипшини, а сам — знову до вудок. Та так засидівся (риба після грози гуляти почала), що коли озирнувся на кущ, одежі не було й близько. Він туди, він сюди — нема! Наче ж і вітру не було, щоб її підхопив, і дітвори ніякої. Чудасія...
Коли це чує за кущем: «Хі-хі-хі». Тоненько так, наче миша писнула. Іван туди, а там причаїлося Комареве дівча, Тетянка, худе таке, тонконоге, а личко забризкане ластовинням. Світить на нього тернинами очей.
— То це ти?..
— Ні, не я.
— А хто ж?
— Хтокало. — І знов: — Хі-хі-хі.
— Оддай штани, — сказав Іван і присоромлено глянув на свої голі ноги. Нижче широких чорних трусів вони були білі, наче ніколи не бачили сонця.
— Сорока вкрала твої штани, — сказала Тетянка і глянула на вершечок дикої груші.
Там на найвищій гілляці чорніла, ніби сорочине гніздо, його одежа. Он аж куди видряпалося це капосне дівчисько!
Іван роздивився довкола, але на березі не було ні грудки, ні палиці, щоб збити «гніздо». Довелося дертися на дичку. Спритно (аж сам собі здивувався) підтягнувся на сучку, вище й вище, дістав своє, тоді стриб-стриб — і вже на землі, зодягається.
— Усе на місці? Нічого не загубив? — сміється Тетянка.
Він зашарівся. Треба було, як ліз на грушу, холоші трусів позав’язувати.