— Дивись, не спізнися на поїзд.
— Ша, хлопці, ша, — пробували їх заспокоїти, та Сеня був уже коло дверей. Випростався, розправив плечі і, стиснувши кулаки, сказав:
— Шо ж, веселіться і прощавайте!
Він рушив до себе швидким і незграбним кроком — ніби через колоди переступав.
Вдома Сеня став біля ліжка навколішки, дістав з-під нього старого, ще парубоцького чемодана з облупленими нікельованими ріжками, відкрив його — і звідти війнуло на Сеню солодкуватим, як із давньої скрині, пліснявим духом. Він закрив чемодана й сів — як і годиться на дорогу. Блукав очима по стінах, але вони були голі — ні за що й окові зачепитися, хіба за павучка.
І Сеня сказав йому, павучкові:
— Це б і тебе взяв із собою. Але одірви тебе від павутини — чого ж ти вартий без неї? Пропадеш.
Сеня сказав це лагідним, майже дитячим голосом. А потім узяв чемодан і вийшов на коридор. Ішов повільно, повагом — хай усі бачать, що він їде у рідне село. Да, їде! Розступіться, люди!
Дайте Сені зелене світло!
Повертався додому він пізно вночі. Останнім трамваєм. Нікуди Сеня, звісно, не їздив. Щоправда, на вокзалі він був: подивився на розклад руху поїздів, позаглядав біля кас, походив по перону... Ото і всієї поїздки. Тільки натомився. Так натомився, що якби розвантажив баржу, йому було б легше. У сто разів легше. Своїм коридором Сеня крався навшпиньки, і якби хто угледів звіддалік цю могутню вайлувату постать, що так боязко ступає на пальці велетенських ніг, то, мабуть, подумав би, що це істота з якоїсь далекої, ще невідомої нам планети. Але це був Сеня.
Він нищечком одімкнув свою квартиру і, не роздягаючись, так само тихо, щоб і ліжком не скрипнути, уклався спати.
Однак цієї ночі Сеня довго не міг заснути. Уже мовчав телевізор за стіною, не гули трамваї, лиш павучок ворушився у сітях, але Сеня не чув і його.
Хтозна, про що він думав. Тут не вгадаєш.
І Сеня не скаже цього нікому. А спитай, чи був він у своєму селі, — не збреше. Чого-чого, а брехати Сеня не вмів, та, мабуть, уже й не навчиться.
По секрету
Я й раніше чув, що Ялена Горобчиха така: де не посій, там і вродить. Не сидиться старенькій удома, все в мандрах та в мандрах, скрізь треба їй побувати, всього набачитись. І стільки вона того світу об’їздила, що нічим ти Ялену вже не здивуєш.
«Та вона ж недавно в самісінькій Германії була, — розказували мені в селі. — Бач, скоро вісімдесят стукне, а не беруть її ні літа, ні хвороби, крутиться ще, як дівка».
«А вдягається як! Куфайку чи плюшку і не показуй Ялені Горобчисі, у неї плащі та пальта, вовняні кофти та чоботи хромові. А в хустку квітчасту як викутається, то й не впізнаєш Ялену, молодиця, та й годі, і щічки навіть червоні — кров у них грає, як вишнівка у бутликах».
«Видно, знає стара якісь відьмацькі секрети, бо що ж це виходить — усі люди як люди, а вона не з того тіста ліплена?»
Я в селі тепер буваю рідко, але ні-ні та й почую щось про Ялену Горобчиху, і то хай навіть якусь абищицю — продала корову та купила телевізора, зарубала курку-несучку, хату перекрила, зуби вставила, а про все те розказують люди, як про щось несусвітне. Чи то від заздрощів, що стара живе як сама собі хоче, чи звикли вже перемивати Ялені кістки і зупинитись не можуть.
Тому я не дуже вірив тим балачкам, аж поки не довелося ближче роздивитися на Горобчиху. От чого вже не ждав — того не ждав. Знав, що старенька бідова, але щоб така!
Та й почалося все з дива. Спершу в моїй київській квартирі задзвонив телефон, і виявилося, що дзвонить мені не хто інший, як Ялена Горобчиха. Ну, я ніяк не міг уявити нашу сільську бабусю в телефонній кабіні. Пригадую, як моїй бабуні Прісці колись убгали в руки слухавку, щоб вона із сином своїм, Михайлом, побалакала, то нічого з того не вийшло. «Що ж я казатиму, як Михайла нема коло мене?» — дивувалась вона.
А Ялена Горобчиха пройшла Крим і Рим, то що їй телефон.
— Драстуй, Миколовичу, це я, впізнаєш? Ой не вгадуй, бо не вгадаєш. Баба Ялена з Ганжилівки. Еге, баба Ялена, кажу, Горобчихою дражнять, щоб ти довго не думав... Картоплю я продавала в Києві, а як їхала, то батько твій теліфона дав, щоб, може, переночувати чи що, як така пригода. То я оце побазарувала, а на автобус спізнилася, твій батько як у воду дивився... Га? Де я, питаєш? Та коло базару ж! Не тре’ тобі їхати, кажи, де живеш, сама приїду, чого там. Що? Кажу, візьму таксі та й буду скоренько, а чо’, гроші в мене є, вторгувала ж за картоплю, кажи, де живеш!
Я назвав адресу, ще хотів перепитати, чи баба Ялена добре розчула, але вона вже повісила трубку.
Дружина заходилася коло вечері, а я спустився до під’їзду виглядати гостю. Вона не забарилася, невдовзі підкотило таксі, і з нього вийшла баба Ялена Горобчиха — маленька, сухенька, зате спритна не по літах, про таких кажуть: не ходить, а брикає.
— Ти, Миколовичу, мені вибачай, що я наче з печі вилізла, — вона показала на поли свого старенького сачка (звісно ж, базарувала). Її вузьке, як стручок, лице світилося живенькою усмішкою, а щоки-подушечки і справді червоніли, ніби прихоплені морозцем.
— Ну що ви, що ви...
— Ге, не ждав? Признавайся! — Горобчиха витерла долоню об сачок і довго трясла мою руку, винувато заглядаючи в обличчя: — Оце ще такої мороки тобі не хватало, ге? Я б, може, й не завдавала клопотів, але ж вторгувала там якусь копійку, скажу тобі по секрету, то, думаю, щоб не витягли вурки. Бо картопля ж нівроку вродила, он і тобі клумачок привезла, ви ж тут на всьому купованому.
— Спасибі, бабусю, ну що ви оце такого мішка тягли-надривалися?
— Та він легенький! — Горобчиха підхопила клумака й кинула собі на плечі. — Сама занесу, щоб ти не замурзався.
Я насилу відібрав у неї мішка й побачив, що баба Ялена таки кріпка в руках — завдала пудів зо три на плечі.
Ми зайшли до ліфта, в який навіть моя мама ступала вагаючись, а бабі Ялені хоч би що — ніякого страху, ніякого дива, наче вона підіймалася в ньому щодня.
— Ти на якому поверсі живеш? — спитала.
— На тринадцятому.
— Еге, непогано. Пилюки менше й машини не так гудуть. Правда, число нещасливе, але що зробиш.
На порозі дружина розцілувалася з бабою Яленою, голосно так, як з найближчою родичкою, вона чомусь думає, що в селі усі родичі. Від поцілунків баба Ялена ще дужче розчервонілася, потім зняла припорошені чапці й нечутною ходою зайшла до кімнати, водячи на всі боки маленькою голубиною голівкою. Обійшла всю квартиру, заглянула туди й сюди і сказала:
— А чо’ жити можна. Правда, тіснувато трохи, подвір’я ж у вас нема, але, я ж кажу, можна миритися.
Поки готувалася вечеря, я ще вивів бабу Ялену на балкон, звідки як на долоні було видно Дніпро, його кучеряві зелені схили, а там, на горі, світилася золотом Лавра.
Горобчиха незворушно поводила довкола гострими очками, — так спогорда оглядає низи лелека із високості, — й зітхнула:
— Непогано. Аби ще ота труба не диміла.
— Яка труба?
— Та он же, — вона показала десь у далину, туди, де щезав із виду Дніпро, і я вперше побачив, що там, на березі, бовваніла якась труба, мабуть, стояв комбінат, чи що воно, не знаю, бо відколи живу в цій квартирі, ніколи туди не придивлявся.
— А ген Лавра, бачите? — уже піснішим голосом спитав я.
— А чо’ ж не бачу! В Лаврі я була. Колись стільки про неї наслухалася, що, скажу тобі, Миколовичу, по секрету, взяла та й пішла, а там нічого такого й немає.
Я тільки ніяково повів плечима.
Де вже гостя не скупилася на похвалу, то це за вечерею. Низенько так схилялася над тарілкою, щоб ніде й крихта не впала, і жувала швиденько — цок-цок виделкою, видно, ще не мала мороки з зубами.
— Ти мені, дочко, розкажи по секрету, як цей салат роблять, то я й собі вдома зготую, а чо’.
Це дружині — як медом по губах, засяяла враз, а тоді й бабі відплатила тим же:
— А ви ще, дивлюся, молода зовсім.
— А чого ж би я була стара! Молода, звісно. — Вона поправила на собі крапчасту хустинку, ховаючи під неї сиві посічені пасма. — Хіба сімдесят дев’ять літ — це багато? Крихта! Я ще, вважай, і не жила. Оцих-о годочків мені тіки й хватило, щоб роздивитися, як треба жити.