— Ти мені їх до нового пришестя робитимеш, — бурчав собі під ніс сусіда і по одній носив до свого двору важкі дошки-сороківки, а Андрей чув, як йому болять усі п’ять пальців на правій руці...
Тепер уже байдуже. Все загоїлось, і він не має зла навіть на Марину. Спасибі, іноді занесе попоїсти чогось гаряченького, та й сорочку випере коли там.
І сусіди в нього хороші. Якось Андрей зайшов до Куліша позичити зубчик часнику — тоді саме сини його, студенти, приїхали на канікули, і Кулішиха на радощах не знала, за що хапатися, — то посадили і його за стіл, налили чарку. Андрей так розгубився, що забув, чого й зайшов до Куліша, виходило, ніби він сам набився випити на дурничку. Однак тоді про це не подумав, згарячу розпустив язика і такого нагородив, що й Кулішиха перестала здоровкатись. Еге, це тоді, як вона похвалилася старшим сином, що той здав сесію на відмінно. Андрей тоді, видно, не закушував, бо візьми та й ляпни: «Еге, розумна дитина, а ти уявляєш, що б із нього вийшло, якби йому та ще моя голова!»
Сам винен, певна річ. А сусіди у нього добрі. Захарчук, так той навіть карбованця позичить до пенсії. Андрей ні на кого зуба не має. Та й на кого йому нарікати? І чого? Хіба Андреєві погано живеться? Ха-га! Їсти є, зодягтися є, чого іще? Живи!
До всього ж, як пускають у кінотеатрі індійський фільм, — Андреєві більше нічого не треба. Зодягає поношений коверкотовий костюм, до чарки й не доторкнеться — тільки квасу бокальчик вип’є по дорозі — і йде «на кіно».
Тут, у затемненій залі, Андрей плаче...
І от до чоловіка, якому, здавалося, більше нічого й не треба, привалило щастя. Пізніше, коли Андрей згадував ту «трахамудію», то так і казав: «Щастя привалило!» — і при цьому сяяв усмішкою і шморгав носом.
Нишпорив якось по кишенях (а може, де карбованчик затерся!) і серед папірців натрапив на лотерейного білета. А тут якраз і поштар нагодився з пенсією. У нього й газета з останньою таблицею виявилася. Перевіряє Андрей свою лотерею і раптом бачить: навпроти номера й серії його білета чорним по білому написано друкованими літерами — «Москвич-412». Андрей очамрів. Довго розгладжував тремтячою куксою газету, потім лотерею — чи не заховалася якась цифрочка в складку? — поки не запаморочилося в голові. Та ж ні, все точно.
«Тепер заживемо!» — видихнув Андрей і, почувши свій голос, отямився.
Надвечір і гості стали з’являтися. Першим прийшов Захарчук, Андрей колись на пару з ним столярував. Неговіркий, вахлакуватий, Захарчук раптом ожив:
— Оце ти дав, Андрею! Оце втер усім носа!
Андрей саме доїдав борщ (забігала Марина) і з лиця був серйозний, наче не виграв машину, а купив її, і ще й зараз сушить голову: чи не по-дурному викинув такі гроші?
— Е, та ти, я бачу, запишався! Тепер до тебе й не підступишся.
— Клопоту ж з нею, — невдоволено буркнув Андрей. — Більше як із жінкою.
— Не біда.
— Та й прав немає.
— Був би кінь, а батіг знайдеться. Підеш на курси. Ще й дівчат кататимеш. Марина лікті гризтиме.
— Ну, це ти вже загнув.
Андрей попихкував «Паміром», тримаючи цигарку в кутику губ, мружився від диму і дивився на Захарчука поважно, ніби той вербував його у напарники. Захарчукові це не подобалось.
— Я думав, — зітхнув він, — що ти під цю лавочку цілий бенкет...
— Рано ще.
— Чого ж, лотерея на руках.
— Ось як візьму... — Але що візьме — Андрей не доказав, бо хтось затупав у веранді, відчинилися двері, і до кімнати вкотився Куліш. Насторожено бликнув на Захарчука — «Добрий вечір», — і той, ніби й радий нагоді, вийшов із хати.
— Не забудь же покликать, — сказав.
Куліш усміхнувся, широченько так усміхнувся, поклавши руку на кишеню, — там щось віддималося.
— То це правда, Андрею?
— Брехня! — випалив Андрей і дрібно зареготав. — Ви од мене коли-небудь чули неправду?
— Так це ж мені люди казали, мало чого понавидумувать можна.
— Значить, правду казали. Така, значить, трахамудія.
— М-да... Така. — Куліш присів на краєчок табуретки біля Андрея. — То що ж ти зібрався робити?
— Кататимусь, ви як думали? Тіки курява ляже.
— Курява, гм... Воно діло непогане, але ж і грошики можна взяти такі, що довіку хватить.
— А на чорта вони мені, грошики?
— На книжку поклав би, не завадять.
— Що, мені пенсії мало?
— Пенсія пенсією, а я б тобі радив...
— Ось як самі, Панасовичу, виграєте, тоді й візьмете гроші. А я — машину! — сказав Андрей і знов реготнув.
— Дивись, я тобі по-доброму кажу, по-сусідському. — Куліша, видно, вколов той смішок. — Щоб потім не шкодував, чуєш.
— А то вже моя морока.
— М-да... Морока. Це ж і гаража треба. Тисячі зо дві обійдеться.
— Знайдемо й на гаража, — одказав Андрей, але не засміявся. Таких грошей у нього не було.
— І на бензин щомісяця. А що вже запчастин треба, не питай... Усе як на вогні горить.
— Авжеж, це така трахамудія, — погодився Андрей.
— Точно, що трахамудія, — засміявся Куліш і дістав із кишені пляшку. — Та коли вже тобі так підвезло, Андрею, то давай хоч приллємо це діло.
Вони випили. Андрей повну, Куліш половинку («У мене щось із печінкою»). Закусили старим салом. Андрей закурив і вже не мружився від диму, а світився до сусіда вологими очима. Куліш налив іще: «Твоє здоров’ячко!»
— Я до чого веду, Андрею: що найвигідніше тобі продати цю лотерею.
— Та, мабуть, так і зроблю. Взавтра ж піду...
— Ні-ні, не поспішай. Це ти завжди встигнеш. Встигнеш, чуєш... — Раптом Куліш притишив голос і задихав Андреєві у лице. — Не будь дурним, кажу. Цій лотереї нема ціни, петраєш? Продаси її — і матимеш... Ти ж чоловік... з головою.
Знов хтось загупав у веранді, і Куліш прикусив язика, озирнувся на двері.
— А-а-а! Тут уже весело! — На порозі з’явився Максимович. — Виходить, не брешуть. — Подав руку Андреєві, потім Кулішеві. — Ну й ну, ну й ну!
— Сідайте, Максимовичу, зараз я знайду чарку, — заметушився Андрей. — Все буде до шмиги.
— Чарку можна, а чо’? Тільки хотілося б хоч одним оком глянути на те, за що п’ємо, га? Я ще ніколи не мацав лотереї, яка виграла машину. Чим вона пахне, га?
— Це можна! Це просто, — зрадів Андрей. Видно, йому давно кортіло показати лотерею, але ніхто не просив. Він одчинив шафу, поліз у спідню кишеню коверкотового піджака.
Максимович тим часом зодягнув окуляри, покірно глянув на Куліша, мовляв, вибачай, що перебив розмову, мені ж теж не терпиться.
Андрей змів зі столу крихти, обережно поклав газету з таблицею, а зверху лотерейний білет. Цифри, навпроти яких стояло «Москвич-412», були підкреслені послиненим хімічним олівцем. Вони збігалися одна в одну з номером і серією лотереї. Андрей ще й пригладив ті цифри куксою — злегенька, наче боявся, щоб не стерлися.
— Див-вина... — промимрив Максимович.
— А ви що, не вірили? — здивувався Андрей.
— Т-та... вірив, але ж, бач, виграв.
— Стій! — підскочив Куліш. — Так це ж білет із торішньої лотереї! Хіба тобі повилазило?
— Точно! — опам’ятався Максимович. — Ах, ти ж... Обдурить нас зібрався, хе-хе.
Андрей кліпав на них невидющими очами й не міг нічого второпати.
— Це ж треба таке! — уже сердито кричав Куліш. — Ти все переплутав, голова твоя й два вуха!..
— Хе-хе-хе, — трусився Максимович, закинувши назад голову. — От... хе-хе... тобі й машина.
— Підеш із цією лотереєю за клуню, — сказав Куліш і викотився з хати, злий, що отак по-дурному зайшов у гембель з Андреєм. Услід за ним тюпав Максимович, і Кулішеві здавалось, що той хіхікає з нього.
Андрей ще довго розгладжував тремтячою куксою газету, потім лотерейний білет — уже на тому місці, де стояв рік, і його теж душив якийсь дурний сміх.
Парамон
Він любив літаки.
Любив їх у небі й на землі, може, на землі навіть дужче любив, бо тут ні-ні та й міг коли-небудь сказати про кожного з них: «Мій». Така робота.