Потім суперник зрівняв рахунок і навіть вийшов уперед, однак Парамон не падав духом, він знов увесь був на майданчику, бігав за трьох, спритно обводячи нахрапистих італійців. Особливо йому щастило на верхових перехопленнях, і Парамон тут-таки віддавав м’яч Горі, а найкращий центровий світу знав своє діло добре — не вкидав, а, чортяка, клав м’ячі в кільце, високо вистрибуючи над суперниками і зазираючи зверху в кошик, наче у вороняче гніздо.
Розлючені італійці не знали, що з ним робити, із цим Горою, наступали на ноги, відштовхували його у повітрі, навіть підсідали, і тоді розгніваний Парамон волав на весь палац:
— Фол! Фол!!! Це ж десятий штраф! Треба пробивати фол, він що, той суддя, осліп? Чи вони привезли його з Італії?
— Суддя з Франції, — підказували збоку.
— Це те саме! — падав у відчай Парамон. — Його купили. Я ж не проґавив; вони заробили десять штрафів, а фолу не дає. На мило його!
Важкий був матч, що там казати. Сходили потом гравці, у декого вже здавали нерви, але найтяжче доводилося Парамонові, бо він був і гравцем, і вболівальником, і суддею, і навіть тренером. Аж зчорнів на лиці. Баскетболісти хоч брали хвилинні перерви, а Парамон і тоді розмахував руками, даючи настанови:
— Охрім! Центр візьми! І більше проходів по краю, чуєш? По краю. Та горбоносого закрийте, бо він вам наробить лиха!
Парамон як у воду дивився, коли казав про крайнього нападника «Атлантика». Той горбоносий хоч і зростом був менший за інших, але кидав з таких далеких дистанцій, коли ніхто не сподівався, і м’яч, описавши довгу дугу, чисто влітав у кошик, не торкаючись щита, наче його затягувало туди магнітом. Той горбоносий, мабуть, забрав у Парамона півжиття, так його виводив. До Гори італійцю, звісно, було далеко, але Гора найсильнішим був під щитом, кидати здалеку не наважувався.
До кінця матчу лишалося якихось три хвилини, наші вели з рахунком 91:84, і Палац спорту здригався від крику вболівальників. У тому гармидері навіть губилися Парамонові настанови.
Отоді й попсував усім крові горбоносий. Спершу закинув м’яча майже з центру, потім влучив од бокової лінії, нарешті зробив таку передачу, що там лишалося тільки пальця підставити — і рахунок став 91:90.
Наші запанікували, навіть Гора скис і весь час поглядав на табло, де поволі стрибали секундні цяточки. І коли вже здавалося, що ось-ось пролунає сирена, суддя раптом викинув угору десять пальців і призначив фол у наш бік. Це — все.
Кидав, звичайно, горбоносий. Залягла така тиша, що чутно було, як він постукує м’ячем об підлогу. Довго стукав, дуже довго. Просто знущався над усіма, Парамонові навіть здалося, що на лиці горбоносого причаїлася зла усмішечка.
Кидок — 91:91.
І знов італієць стукав м’ячем, обмацував його, виважував на долоні, і хай там сміявся чи не сміявся, але ж видно було, що йому не до сміху, горбоносий вмивався потом.
М’яч випурхнув із його руки, летів, летів і раптом торкнувся кільця, на мить зупинився, наче його хто притримав рукою, потім поволі покотився по металевому обідку і... впав у кошик.
Трибуни охнули, і в Парамона потемніло в очах. Він боявся вже й глянути на табло, де засвітилося 91:92, а секундні цяточки замигали швидше. Невже поразка? Парамон знову зірвався з місця й закричав з останніх сил:
— Швидше! Вкидай! Ну! Ну-у-у!..
«Буревісник» кинувся в атаку; одна передача, друга, третя (що ж вони тягнуть!), іще пас, м’яч у повітрі — і тут пронизливо завила сирена. Кінець.
На майданчику вчинилася чехарда — італійці на радощах не знаходили собі місця, підкидали вгору горбоносого, а розчаровані вболівальники посунули до виходу. Лише Парамон безсило опустився на лаву. В його очах заблищали сльози, Парамон гірко заплакав.
Отут і сталося диво. Коли італійці ще літали на сьомому небі й переминали одне одному кості, коли наші гравці, повісивши спітнілі носи, рушили до роздягальні, ніхто не звернув уваги, як до арбітра підкотився кругленький дядечко з чорненькими вусиками і рішуче замахав руками.
То був представник міжнародної федерації, інспектор матчу (наступного дня дізналися з газет), котрий застеріг, що сирена спрацювала на три секунди раніше. Мусили їх догравати, ці три секунди. Суддя покірно кивнув головою і викинув угору три пальці. Італійці нічого не могли второпати, згарячу ще впиралися, заявляли протести, але що вдієш — суддя є суддя, мусиш коритися. Та й подумати тільки — що таке три секунди?
Так само думали й глядачі. Вони навіть уже не зупинялися і далі пхалися до виходу, хіба що голови повернули у бік майданчика, щоб на ходу додивитися цю комедію.
Лише один чоловічок, котрого тут усі прозивали Шлангою, так не думав. Він раптом ожив, знову скочив на ноги і, склавши долоньки рупором, закричав:
— Часу вагон!!! Довгий пас Горі! Гора — під щит!
Чи то й справді його почули і все робилося за Парамоновою вказівкою, чи, може, просто не було іншого виходу — важко сказати, але все сталося блискавично. М’яч полетів од щита до щита, він ще був десь над серединою майданчика, коли найкращий центровий світу вистрибнув біля кільця суперника високо вгору і ніби зависнув у повітрі — то був незбагненно затяжний стрибок, — і всі італійці хмелем повилися довкола Гори, але пальці, які були найвище, пружно торкнулися м’яча — і він влетів куди треба.
Ніхто не почув сирени у тому галасі, що сколихнув Палацом спорту, зате всі побачили, як суддя змахнув рукою і пальцем показав униз — 93:92.
Тепер уже з «Буревісника» утворилася мала-купа-не-велика, на майданчик помчали тренер Охріменко та ще якісь люди, і тоді й Парамона підхопила нечиста сила і, як вітер перекотиполе, погнала на майданчик — через бар’єр, через ряд міліціонерів і тренерські лави. Баскетболісти обнімали усе, що траплялося під руку, і коли Парамон протиснувся до Гори, той ухопив його, як дитину, і підкинув угору, аж вітром гарячим обдало Парамона.
— Я ж казав! Я ж казав! — захлинався од радості Парамон, проте Гора його вже не чув, баскетболісти підхопили Охріменка і гойдали його, як іграшку, а Парамон бігав довкола, обіймав за ноги гравців і все повторював: — Я ж казав! А хіба я що казав... Від щита до щита! Бач, бач...
Однак цього по телевізору не показували, через те Парамонові не дуже й вірили, коли він розповідав, як допоміг «Буревіснику».
— Це він, мабуть, тебе вгору підкинув, а впіймати забувся, еге? — оскалився коло своєї діжки Валькуй.
Мужики сміялися, аж дим тютюновий гойдався в буфеті, і тільки Степан Джулай приклав до губів вузлуватого пальця й сказав:
— Ану, цитьте мені! Кому не інтересно, хай не слухає. Розказуй, Парамоне, то вони так, з дурного ума.
Далі вже ніби й не було чого розказувати, але раз просять, то хай.
— Отак ми з ним і зійшлися. — Парамон поволі потяг із кухля, щоб виграти час.
— Ну, обійняв він тебе, а далі що?
— Далі? Далі ми разом пішли в роздягальню, побалакали трохи.
— Про що?
— Про що? А про цю ж гру з італійцями. Наші мене всі обступили, ну, кажуть, якби не ти, то ще не вгадано, чим би й скінчилося все. Та що я, кажу, не я ж м’яча закинув. А вони: ну-ну, не прибідняйся, сам знаєш, як ти нас виручив.
Парамон бере кухоль, п’є і покректує від задоволення.
— А далі що? — підганяє його Степан Джулай.
— Далі? Далі вони почали роз’їжджатися по домах.
— На трамваї? — сміється Валькуй.
— Ні, чому ж? На машинах. У них же у всіх машини свої. «Волги». ГАЗ-24. У Гори біла така.
— А ти ж на чому? На «горбоконику»?
— Ні, мене Гора підкинув.
— Я ж кажу, підкинути підкинув, а впіймати забувся. Ти що — головою вдарився?
— Ну, годі! — Степан Джулай стукнув долонею по столі, наче муху вбив, і підвівся. — Ходімо, Парамоне. Засиділись.
Не вірили Парамонові, ще й насміхалися, а таки ж трапилася нагода довести, на чиєму боці правда.
Якось Парамон приймав багаж, коли це прибігає захеканий Митя Горобець, технік їхній, та:
— А ти хоч знаєш, чиї оце чемодани?