— Як — чиї? — не зрозумів Парамон. — Мої.
— Та ні, я про те, чиї вони насправді.
— А яке мені діло? — здивувався Парамон.
— А таке, що це «Буревісник» летить у Белград! Баскетболісти! Он вони вже на посадку пішли. Там такі здоровили.
— «Буревісник»? — Парамон як тримав у руках чийсь портфель, то так і кинувся з ним до виходу на посадку, спасибі, Митя Горобець вихопив його на ходу і поклав на місце.
А там біля виходу топталося вже чимало цікавих, і свої ж хлопці збіглися подивитися, кашкети на потилиці позбивали, дивувалися.
— Диви, диви, он він!
— Хто?
— Та Горенко ж, чи як його.
— Який Горенко?
— Ну цей же, що Парамон про нього торочить. Гора.
— Де?
— Та ото ж, найвищий.
Парамон трохи спізнився, бо коли підбіг до гурту, то пасажири на Белград уже рушили до літака, але він одразу побачив серед них гравців «Буревісника» і найпершого — Гору, котрий і за своїх товаришів був вищий майже на голову. Парамон упізнав його зі спини, він би за тисячу кілометрів упізнав найкращого центрового світу, який завжди трохи горбиться в плечах, ніби соромиться свого велетенського зросту. Горбиться, але ж спробуй дотягтися до нього.
— Парамон! — Без Валькуна і тут не обійшлося. — Он твій друг пішов, біжи поздоровкайся.
— Біжи, Парамоне. Він тут так оглядався — видно, тебе шукав.
— Чого ж ти стоїш? Брехав?
Парамон не зводив очей з Горенка, наче ждав, що той озирнеться, і Гора справді, відвернувшись од вітру, що завжди гуляв над аеродромом, повернув голову назад. Парамон махнув йому рукою, а потім набрався духу й гукнув:
— Гора!
Горенко його не почув, аеродром свистів літаками, а тут іще вітрюган як на те зірвався такий, що валив із ніг. Голосу Гора не почув, та помітив, що йому махає якийсь чоловічок у льотчицькій формі, і на хвильку спинився й побачив, як той карлик раптом зірвався й помчав до нього. Мабуть, щось трапилося, бо коли з голови карлика вітром здуло форменого картуза, він і не глянув на нього, а біг немов на пожежу, дрібно перебираючи коротенькими ніжками. І коли підбіг зовсім близько, Горенкові навіть здалося, що він десь уже бачив цього чоловічка, той подає маленьку долоньку і моргає вологими очками — видно, вітер нагнав сльозу.
— Не впізнаєш? — звівся навшпиньки Парамон. — Хіба забув, як з «Атлантиком» грали? Шланга я, Шланга, не впізнаєш?
Хлопцям, які стояли під козирком аеропорту, важко було здогадатися, яка там розмова була між баскетболістом і Парамоном, але вони бачили, як Горенко подав Парамоші руку, а потім щось таке, як плечима знизав чи од вітру ховався — не вгадаєш. І кумедно ж було дивитися на обох — один височезний, а другий йому до пояса, голову задирав, казав щось, казав, однак Гора, знать, нічого не міг второпати, нетерпляче позирав на своїх, що стояли вже біля трапа, потім щільніше загорнувся у плащ і рушив до літака.
— Признав, — сказав Степан Джулай.
— Так би він і тебе признав.
Парамон підійшов до гурту простоволосий, без картуза, наче й не помітив, що той покотився за вітром.
— Сказав, що їдуть з югославами грати.
Усі мовчали, навіть Валькуй не перечив.
— Сказав, як приїде, тоді побалакаємо.
Степан Джулай підійшов до Парамона і тихенько надів йому картуза, якого наздогнав аж на злітній смузі.
— А чого ж, побалакаєте. Він же сюдою і назад вертатиметься.
— Ходім, Парамоне, до мене, — сказав Валькуй. — Свіженьку бочку відкриємо.
Ніхто не бачив, чи вдалося Парамонові зустрітися з Горою, чи, може, «Буревісник» повернувся з Белграда тоді, як у Парамона був вихідний, але після того випадку він більше ніколи й нікого не просив, щоб його підмінили — навіть у ті дні, коли «Буревісник» приймав у себе вдома найзнаменитішу команду світу.
А літаки він любив...
Мотоцикліст
Усе те сталося неждано-негадано й швидко так, що Петрик не встиг і кліпнути. Треба було зразу спитати у діда Мотички: «Чи це не ви посіяли три карбованці?» Або: «Чого це ви, діду, грошиками смітите, хіба вже так запаніли?» Так ні ж, не спитав, а тепер суши собі голову, як його бути.
Мати послала Петрика до лавки по олію (батько зловив карасиків), а грошей на новий м’яч не дала. «Не дам, — каже, — поки не виправиш двійку з арифметики. Тобі за тим м’ячем, — каже, — ніколи в книжку заглянути».
А до чого тут м’яч, питається, якщо вона, та арифметика, Петрикові в голову не лізе. Може, він не хоче мати діло з цифрами, може, він футболістом хоче бути. Чим погано?
І то вже як зайде Петрик до лавки, як гляне на того коричневого м’яча із шнурівкою, то вже йому й халва так не пахне, як той м’яч. Новенькою шкірою пахне, приємно так, аж у носі лоскоче. Петрик відкриває щербатого рота — зуба недавно викинув на горище мишці — і не намилується тим м’ячем. Тільки ж коштує він... аж три карбованці.
Цього разу Петрик приїхав до лавки «на мотоциклі». Він часто так їздить. Бере гарненьку палицю завдовжки як кермо у мотоцикла, обхоплює її з обох боків по краях руками — і мотоциклет готовий. Петрик кілька разів дриґає правою ногою і чмихає ротом — завів мотор і поїхав. Цілу дорогу він, звісно, дирчить, наддає чи збавляє ходу, залежно від того, спішно йому чи не дуже. Якщо в нього в руках портфель чи якась сумка, як ось тепер мати дала йому з пляшкою, Петрик вішає багаж на кермо і — вперед! Аж курява за ним.
Приїхав, зайшов до лавки, привітався й поставив на прилавок порожню зелену пляшку. Поки продавчиня Марусина відпускала діда Мотичку — то сірників йому, то хліба, то солі, — Петрик знов не зводив очей з м’яча і думав, що таки доведеться засісти за табличку множення.
— Дай тобі Боже здоров’ячка! — дякував Марусині дід Мотичка. — Накупився, вважай, на всю пенсію, тепер прийду через місяць.
Дід зважував у руці торбу з покупками і ще міркував, чи, бува, чого не забув.
— Приходьте, приходьте, — припрошувала Марусина, яка завжди раділа, коли багато купують. — А тобі, мабуть, олії? — спитала Петрика, глянувши на порожню пляшку.
— На всі, — сказав він і висипав на прилавок жменю копійок.
Петрик провів очима діда Мотичку до дверей, потім ковзнув поглядом по підлозі і враз угледів зелений папірець. Спершу наче й не здогадався, що то гроші, але у грудях щось тенькнуло. Петрик зиркнув на Марусину. Та відійшла в куток і наливала олію черпаком у лійку. Олія була в’язка, довго лилася...
Він підступився до папірця, тихенько нахилився, взяв його і поклав у кишеню. Коли розгинався, в коліні хруснуло, і Петрикові аж у п’ятах похололо. Він висмикнув руку з кишені і став пригладжувати вихрика на голові.
Марусина подала йому пляшку з олією, ще й усміхнулася, а Петрикові здалося, що вона все бачила і через те посміхається.
Він швиденько вискочив з лавки, не попрощався, навіть не глянув на м’яча, і лиш тоді здогадався, що це ж дід Мотичка загубив ті гроші. Як одійшов уже далеченько від лавки (про мотоцикла Петрик забув), дістав з кишені папірець і побачив, що то таки три карбованці. Та він і раніше це бачив, але снував собі думку, що, може, воно й не гроші, а так — казна-що.
І тут Петрик знову згадав, як дід Мотичка тримав у одній руці торбу, а другою совав у спідню кишеню піджака гроші. Здається, щось тоді випало в нього, авжеж, так наче якась тінь майнула додолу. Але Петрик одвів погляд на м’яч і більше нічого не хотів помічати, бо мав двійку з арифметики і мати сказала, що грошей не дасть. А потім він і справді побачив на підлозі три карбованці, і ще можна було гукнути діда Мотичку, але щось притримало Петрика за язик.
Що більше він згадував, як воно було в лавці, то все ясніше бачив, як троячка вислизнула з дідової руки і, крутнувшись літачком у повітрі, впала додолу. Якби ж дід Мотичка постояв був ще хвилину-другу, то Петрик неодмінно сказав би: «Чого це ви, діду, грошиками розкидаєтеся?» абощо, але дід так швидко вийшов надвір, що Петрик не встиг і рота відкрити.
А тепер хіба догнати його, сказати, що ось, мовляв, нате та не губіть, але ж дід Мотичка подумає: «Е, тут щось не те, чого ж він зразу промовчав?»