Він звернув на вулицю Леніна і на першому ж будинку на розі побачив табличку, яка свідчила, що ця вулиця тепер носить ім’я Агатангела Кримського. Агат... ангел. У перекладі з грецької це ім’я означає добрий вісник. Добрий ангел...
Якийсь несусвітній смуток підступав до горла і перехоплював подих. Він думкою перенісся в липень 1941-го, і це переміщення в часі, здається, відібрало в нього всі сили. Але він чітко побачив, як цією вулицею промчав легковий автомобіль і підкотив до будинку академіка. Двоє чоловіків у цивільному рішуче, без стуку ввійшли в незамкнені двері і побачили зодягненого по-селянському старого, який щойно повернувся з городу. Професорські окуляри з товстими лінзами видавалися якимись безглуздими на тлі цього одягу.
— Агатангел Юхимович? Збирайтеся! Нам наказано вивезти вас у Саратов. Туди вже евакуювали Академію.
— Куди вже мені! — здивувався Кримський. — Я хворий і немічний. А до того ж майже сліпий. Дні мої злічені.
— Це наказ. Ми не можемо допустити, щоб учений зі світовим ім’ям потрапив до рук фашистів. Так що покваптеся.
Він раптом усе зрозумів. Яка там евакуація! Це арешт.
Спершу його відвезли до Києва, потім до Харкова. Тут, у катівнях НКВС, почався тривалий, виснажливий допит. На відміну від більшості своїх колег, Кримський не визнав себе винним в антирадянській діяльності. Та коли йому запропонували підписати протокол допиту, він не вважав за потрібне заглиблюватися в суть фальшивого змісту. Зате не зміг стриматися в іншому — лінгвіст од Бога, Кримський, перш ніж поставити свій підпис під протоколом, ретельно виправив у ньому граматичні помилки слідчого.
Через кілька місяців, 25 січня 1942 року, він помер у кустанайській тюремній лікарні від виснаження. Мине ще півсторіччя, поки цей факт стане відомим завдяки свідченню його співкамерника Івана Гречинина, що відбував свій термін за баптизм.
Що ближче підходив Орієнталіст до будинку з башточкою, то дужче притискав до себе важкий пакунок, наче боявся, що в останню мить альбом хтось вирве з його рук.
Ось він!..
Орієнталіст застиг, приголомшений. Спершу йому здалося, що він заблудився, що перед ним якісь моторошні декорації чи примара з того ж сорок першого року. Тому що будинку... не було. Тільки обгорілі стіни дивилися на нього чорними дірами вибитих вікон. Пожежа цілком проковтнула другий поверх разом з башточкою, навколо валялося обвуглене каміння, чорні дерев’яні головешки, вкрита сажею бита цегла...
Він, як астматик, хапав ротом холодне, просякнуте гаром повітря, він не вірив своїм очам. У нервовому пориві зірвав із себе окуляри і наосліп кинувся до чорної пройми дверей. Окуляри випорснули з його тремтячої руки, впали на камінь і бризнули на почорнілий сніг дрібними скалками.
Демон заперечення
Тайна вечеря з Григором Тютюнником
Як же йому сказати? Як?
Ми сиділи в підвальному шинку Спілки письменників «Еней», який ось-ось мав зачинятися, часу лишалося обмаль, а мені все не повертався язик завести розмову про оту кляту «заковику», що не давала спокою цілісінький вечір. Я знав, що така балачка могла розгнівати його вкрай, що потім соромно буде глянути йому в очі, але надто великою була і спокуса. Можливо, він зрозуміє... може, щось придумає. Може...
Тютюнник того вечора був у гуморі, весело розгортав свій неповторний театр одного актора, перекривляв спілчанське начальство, однак сказав, що коли його «виженуть з літератури», то піде працювати не в театр, а попроситься до Анатолія Авдієвського в хор Вірьовки. Співатиме.
Здавалося, була слушна хвилина поділитися з ним своєю бідою, тільки ж... як? Йшлося про справу надто вже делікатну чи, ліпше сказати, каверзну. Того року видавництво «Молодь» оголосило свій черговий конкурс на кращий твір про молодого сучасника і дещо несподівано як на ті часи доручило вести цей конкурс Григорові Тютюннику. Тобто відбирати рукописи, які можуть претендувати на призові місця. Григір сумлінно перегортав гори графоманської писанини, дошукуючись живого слова, і деякі рукописи давав мені на рецензію для підробітку.
За умовами конкурсу кожен відзначений твір (бодай заохочувальною премією) «Молодь» зобов’язувалася видати окремою книжкою. І от надходив час підбивати підсумки. Тоді й викликав мене головний редактор журналу, в якому я редагував прозу і який, до речі, перед тим надрукував знамените оповідання Григора Тютюнника «Три зозулі з поклоном».
— Ти давно бачив Григора Михайловича? — спитав редактор.
— Ні. А що?
Він помовчав, прокашлявся, мугикнув, потім перескочив на інше.
— Був я в ЦК комсомолу... гм... квартира тобі не світить. Будинок вони здають, але тобі, гм, поки що ні, не виходить.
Молодіжні журнали тоді були друкованими органами Центрального комітету комсомолу, який, між іншим, розподіляв і житло для працівників преси.
Ну, що ж, знов не виходить, не світить. Це мені й так було зрозуміло. Але чому шеф спитав про Тютюнника? Григір не знав і дороги до ЦК комсомолу, а якби й знав, то ніколи б туди не пішов.
— Але є ще варіант, — сказав редактор. — Один впливовий чоловік із тієї установи подав на конкурс повість. Про ПеТеУ Профтехучилище, знаєш, дуже актуальна тема. І якби тому чоловікові дати... премію, то він би усе вирішив з квартирою. Розумієш? Чого ж не скористатися таким моментом? Поговори з Григором Михайловичем.
— Ви що, не знаєте Тютюнника?
— Знаю... Однак... — він знову сухо прокашлявся, добираючи слів. — Може, та повістина не така вже й безнадійна. Ну, певно, що не шедевр, але ж тема яка актуальна — ПеТеУ І тут не йдеться ж про першу чи другу премію. Хай буде третя, хай навіть заохочувальна, аби лиш... А раптом вона й так тягне на якусь відзнаку?
— Сумніваюся.
— Ну, подумай. Поговори з Тютюнником. Такого шансу більше не буде.
І от тепер я «думав». Ми вже вийшли з «Енея», проте я так і не наважився завести мову про ту «аферу». А лихий усе нашіптував: та хоч спитайся про ту повістину, може, вона й справді тягне на заохочувальну, і вовки будуть ситі, і кози цілі.
— Загляньмо ще до Ашота, — запропонував я Тютюнникові.
— Рушили.
Ашот, спритний бармен-вірменин, який тримав у своїх руках одну з київських кав’ярень, не був святою людиною, але мав одну славну рису, притаманну вірменам: коли я розмовляв із ним його рідною мовою, то Ашот так розчулювався, що не лише наливав наборг, а й міг спровадити за двері усіх клієнтів, аби не гули й не заважали поговорити. Коли ми заходили до нього з Тютюнником, бармен, незважаючи на чергу, що товпилася біля шинквасу, вискакував нам назустріч, запопадливо знімав із Григора Михайловича білого міліцейського кожуха, і якщо не було вільного столика, то швиденько виносив його десь із-за «лаштунків» або забирав у самого адміністратора Діми, добродушного єврея, зовсім не типового для такої посади. Ашот, звичайно, не читав жодного оповідання Тютюнника, але якимось чуттям угадував у ньому великого письменника і дивився на нього з такою переляканою поштивістю, ніби до кав’ярні зайшов живий Гованес Туманян.
Власне, і того вечора, сидячи за окремим столиком у напіввірменській атмосфері, ми згадували Гованеса Туманяна. Єреванський журнал «Ґарун» надрукував Тютюнникове оповідання «Три плачі над Степаном», а потім надіслав йому, як уже визнаному майстрові, анкету, в якій запитував про його ставлення до вірменської літератури. Тютюнник поскаржився, що тут його знання дуже скромні. Але тій «скромності» можна було позаздрити. Він глибоко знав і відчував прозу Гованеса Туманяна, якого у нас, та й не лише у нас, згадують лише як поета.
— Яке блискуче оповідання «Гікор», — сказав він. — У світовій дитячій літературі є три найкращі оповідання: «Школяр» Тесленка, «Гікор» Туманяна і «Маленький грішник» Коцюбинського. Але «Маленький грішник» — з невеличкою натяжкою. — Він злегенька всміхнувся самими очима. — Якби я Михайлові Михайловичу переписав останній абзац.
Ось так. Ні більше, ні менше. Мабуть, Тютюнникові не подобалася оптимістична кінцівка цього трагічного оповідання, коли Дмитрик, щойно втративши матір і потрапивши до лікарні, тішить себе думкою, що не пропаде, адже світ не без добрих людей. Проте й серед «добрих людей» тяжко і страшно старцювати сироті — це на собі відчув Тютюнник, маючи за плечима одинадцять років і порожню торбинку.