Ножівка, як на таке дерево, була малувата, зате гостра, і десь за півгодини берестки вже лежали двома колодками на землі. Я розпиляв кожну надвоє і переніс у гарбу, а зверху накидав гору сіна, втрамбував його, вимостив собі кубельце й поволеньки рушив до села. Їду собі на м’якому, як пан, гіркуватий запах сіна лоскоче у носі, сонце не пече, а лащить мені обличчя, у бровах плутається павутина...
І раптом тенькнуло серце. На горі перед узвозом стояв чоловік, і я швидше здогадався, ніж упізнав у ньому мого рідного дядька Демурку. Якби побачив самого чорта, то так не злякався б, а тут... Тут треба знати дядька Демурку.
Скільки його пам’ятаю, він працював лісником, і лихо було тому, хто наважувався винести з лісу бодай дубчика. Худий, цибатий, трохи зігнутий, у свої п’ятдесят літ він був легший на ногу за оленя і не з’являвся, а виростав з-під землі то там, то сям, ніхто не міг сховатися од його метких всевидющих очей. І коли ти вже попався на гарячому, то не проси, не моли дядька Демурку, не обіцяй йому не те, що могорича, а й золотих гір, бо не поможе.
Колись, як був я ще пастушком, забігла наша корова в посадку, скубнула молоденького саджанця, і тут де не взявся дядько Демурка, дістав зі спідньої кишені блокнотика, записав моє прізвище (воно таке ж, як і в нього) і привселюдно оголосив, що штрафує на двадцять карбованців. «Нехай мати готує гроші, щоб знала, як ростити гуляку!» — кричав дядько, і чужі люди дивувалися: «От тобі й родич. Бачили такого?»
А ввечері мама пішла просити його. «Порядок є порядок, — сказав дядько. — Я вас пошкодую, а що мені люди скажуть, га? Як я їм в очі дивитимусь, га? Скажуть, ти до своїх так, а до нас он як. Е ні, не буде такого. Якщо навіть жінку свою, чуєш? — жінку свою, Варку, застукаю з краденим — оддам під суд. Тіки загуде!»
Будучи лісником, міг би жити як вареник у маслі, та де там! Ні хати путньої, ні коло хати. Куфайка на ньому така, що тільки на городнє опудало й годиться...
Ось чому душа моя опинилася в п’ятах, коли угледів дядька Демурку. Бересточки... Невже запримітив, як я їх зрізував?
Коні йшли ліниво, мовби теж сахалися цієї зустрічі (чи то я мимоволі притримував віжки?), але дядько стояв як укопаний і ждав. Ось уже близько, вітерець доносить до мене димок од його самокрутки, бачу, як примружились пташині дядькові очі.
— Виріс помічник матері! — гукає він бадьоренько, і в душі зажевріло: не бачив, пронесло.
— Сідайте, підвезу! — кажу весело, хоч воно аж ніяк не весело.
— Та ні, коням і так важко, а ще з гори. Правуй уже сам, Ваню.
І по тому, як він вимовив оте «Ваню», я здогадався, що нічого не запримітив. Так міг сказати це слово тільки рідний дядько, татів брат.
Він іде поруч з гарбою, і там, де починається узвіз, я зупиняю коней, наважуюсь подати йому дрючка, якого прихопив у лісі.
— Дя! Вставте у колесо гальмо.
— Потроху, бачу, набираєшся розуму. — Він схиляється біля колеса, шарудить дрючком і нарешті каже: — Рушай.
Гарба, однак, напирає на коней, вони, задерши голови, насилу її стримують.
— На себе! Віжки на себе! — кричить дядько, не відстаючи ні на крок.
Дишля водить то в той бік, то в той, — дуже вже крутий цей узвіз, — раптом коні не витримують і біжать, дрібно перебираючи ногами. Десь узявся камінець, потрапив якраз під колесо, гарбу гойднуло набік, але, на щастя, вона не перекинулася, тільки насподі, під сіном, глухо заторохтіли берестові колодки... У мене знов тенькнуло серце, я побачив, як нашорошив вуха дядько Демурка, як блиснули його очі.
Коли гарба з’їхала на рівне, він витяг із колеса гальмо і, подаючи його, так остудив мене поглядом, що тіло взялося сиротами.
— То сідайте підвезу, — промимрив я.
— Та ні, їдь уже сам, — відмовився дядько. А «Ваню» не сказав.
Я прицмокнув на коней і швидко повіз до села своє сіно. У гарбі — сіно, а на душі — камінь.
Про те, щоб ті стовпчики відразу пустити в діло, не було й думки — довелося заховати їх на горище в повітці, бо якщо вже дядько Демурка почув щось нечисте, то стережись. Хай повернуся з армії, усе забудеться, тоді їм знайдеться місце. Отак міркую собі, аж гульк — дядько стоїть коло двору. Зіперся грудьми на ветхі ворота й пасе мене очима.
— То це ти, Ваню, в армію скоро? — питає.
— Через три дні, — кажу. — Приходьте у п’ятницю випроводжати.
— Прийду, аякже. Це таке, що треба. А мати ж як, сама буде, чи що? — допитується, наче й так не ясно, що мама зі мною не піде в армію.
— Сама, — кажу.
— Важко буде одній.
— Важко, а що поробиш?
— Та ти, я бачу, хазяйнуєш нівроку. Навіть сіна запас.
— А як інакше?
— І тинок, бачу, полагодив, тіки тре’ було, Ваню, стовпчики поміняти, бо лати нові набив, а тин хилитається.
— Дерева нема на стовпи.
— Тре’ було виписати в конторі. Ти що, порядку не знаєш?
— Так тож тре’ було, — зітхаю.
— От бач, грамотний, а як до діла... — бурмоче дядько під ніс і йде собі далі, а за ним снуються сизі хмаринки диму.
І настав той день, коли у нас на подвір’ї зібралося повно людей. Зійшлися всі родичі, сусіди, хлопці й дівчата, заграла на весь куток гармошка, загупав на всеньке село бубон. То мене випроводжали в армію. Гості співали до хрипу, танцювали, аж курява вставала, перекрикували одне одного, і тільки мама витирала червоні очі краєчками хустки, запнутої низенько над очима «дзьобиком», і нервово смикала за той дзьобик, насуваючи хустку ще нижче.
— Ну, мамо, чого ви? Не на війну ж іду.
Від тих слів їй не легшало. Мама обіймала мене за плечі, намагалася щось говорити, однак тільки зітхала:
«Ох, Ваню, синочку...»
Я розумів її, знав, що вона зараз думає про мене, і про тата, і про свою самотність; у той день хотілося бути весь час коло неї, втішати, поправляти на мамі хустку (мені завжди це чомусь дуже подобалося), базікати всякі дурниці, аби лиш веселі.
Однак люди по черзі одривали мене від мами, казали напутні слова — хто щиро, а хто й так, задля годиться, — і десь тоді підійшов дядько Демурка, у старій гімнастерці з підшитим перкалевим комірцем і зовсім тверезий (йому не можна звикати до чарки, казав, бо така робота), але очі були затуманені, під тісним комірцем гімнастерки важко ходив гострий борлак:
— Дивись, щоб скрізь там порядок був, Баню. Не забувай, чийого ти роду. Щоб усе... як штик. Зверху ти герой. Ех, якби тато устав та побачив...
І раптом дядько Демурка заплакав, — це було так несподівано, що й мені щось давке підкотилось до горла, — він по-дитячому витер кулаком очі, задимів самокруткою.
До району їхали тільки найближчі родичі, і дядько Демурка теж виліз на кузов машини. Дорогою він мовчав, не встрявав у балачку й словом, був сам у собі, але я відчував, що він хоче сказати щось дуже важливе, те, що може сказати лише рідний дядько племінникові, у якого немає батька. Проте зволікав із тими словами до останньої миті, наче хотів, щоб вони таки запам’яталися найдужче.
І вже біля брами військкомату, коли мама припала до моїх грудей і не могла відірватися, дядько Демурка раптом поклав мені на плече руку, а потім одвів убік, поцілував тричі і, якось змінившись в очах, сказав:
— То це все добре, Баню. Я знаю, ти славний хлопець. Але скажи мені, Баню, чи то не ти два бересточки зрізав у Топилці?..
Дядько дивився мені в очі, і, боячись завдати йому прикрості, я перепитав здивовано:
— Бересточки? Які бересточки?..
Він тяжко зітхнув і промовчав.
Коли я пішов за металеву браму і вже звідти озирнувся на маму, побачив коло неї і дядька Демурку.
Стиснувши тремтячі губи, він сумно дивився мені услід.
Наче б і довго тяглися на службі дні, а два роки збігли, мов день, і от я в парадній формі — як з голки — поспішаю рідною вуличкою додому. Ще здалеку бачу, що в нас на подвір’ї дід Каламацький смалить кабанчика (бідна мама, як вона ждала цього дня!), поправляю кашкета, ремінь, чіткіше ставлю ногу. Чую, дід Каламацький щось гукає у хату, і вже не витримую, біжу, розмахуючи чемоданом. Ще мить — і назустріч летить мама (хустинка запнута «дзьобиком»), розкинула руки, сміється, а сльози котяться з очей, і нема їм зупину.