— Баню! Баню...
Того дня увечері знов була повна хата гостей, мама не відходила від плити, тільки раз по раз підбігала до мене, боязко торкалася рук, лиця, куйовдила чуприну, мовби хотіла переконатися, що це таки я, не сон.
Прийшов і дядько Демурка із тіткою Варкою — теж у гімнастерці, старенькій, але з новим перкалевим комірцем, тричі поцілував мене, поторсав за плече: «Геройський хлопець ти, Баню, куди там!»
А після щедрого застілля ми з ним вийшли надвір покурити (я — фільтр, він — своє чортове насіння). Стояли на ґанку в сутінках, — загусав ранній осінній вечір, — дядько довго розпитував, як мені служилося, скільки мав нарядів, про нагороди й грамоти, дуже зрадів, коли я показав свою карточку біля розгорнутого прапора частини, а ще дужче тішився з того, що племінник, як і він колись, дослужився до старшого сержанта.
— Так і треба, — казав дядько. — У нашому селі тільки Роня прийшов без личок, то бач — з нього і тут нема толку.
Стали виходити на ґанок чоловіки. Вже веселенькі, напідпитку, вони й собі підкидали слово-друге, як воно колись служилося, хто і в яких військах був, чим командував. Лише Роня, чоловічок миршавий, розхристаний, на ньому все наопашки, затято дивився з-під лоба й казав, що не обмовиться й натяком про свою службу, бо був у секретних військах.
— Підписку давав! — стукав себе у груди. — Двадцять п’ять років мовчатиму, а вам ні гу-гу! — уже кричав захмелілий, хоч у Роні ніхто нічого не випитував. — Хіба що Вані скажу, він не такий, як ви! — злився, що на нього дивилися насмішкувато, з недовірою. — Ходімо, Баню, побалакаємо, — смикав мене за лікоть, але тут утрутився дядько Демурка, сказав, що побрехеньки нікому не потрібні і взагалі, щоб дали йому спокійно побалакати з племінником.
Ми з дядьком одійшли подалі від ґанку. Сюди не падало з вікон світло, говорили у темряві, я бачив його обличчя лише тоді, коли він затягувався, — у червоних відблисках цигарки.
— То що ти надумав робити далі? — спитав він.
— Та що, сяду на трактора. Після танка до важелів не звикати.
— Це добре.
Потім дядько Демурка притих, довго мовчав, і раптом я всією своєю шкірою відчув на собі його погляд.
— Це добре, Баню, — повторив він ще раз. — Все добре... От тільки бересточків у Топилці нема... Зосталися два пеньочки. Чуєш, пеньочки зосталися... два.
Боротьба
Розмова В’ячеслава Кириленка з Василем Шклярем
Це розлога й відверта бесіда з легендарним автором «Чорного Ворона», «Марусі», «Трощі», «Чорного Сонця» та багатьох інших резонансних книг. Розмова про його життя, літературу, політику, владу, історію, бачення ним минулого та сучасного. Я глибоко переконаний, що вплив Василя Шкляра та його творів на формування суспільних настроїв у передреволюційній і революційній Україні важко переоцінити: хтозна, якби не вийшов 2010 року роман «Чорний Ворон», чи народилася б та українська рішучість у молодих серцях, які змели режим Януковича, а потім пішли боронити країну на Сході? До того ж саме літературні герої Василя Шкляра, більшість із яких є реальними історичними постатями, стали прообразами для творення нового архетипу сучасного українського Героя — бійця, добровольця, волонтера.
З огляду на це зрозуміло, що моя розмова з письменником не могла обертатися лише навколо літературного складника його творчості. Ми зачепили чимало цікавого як про інші сфери, так і про інші часи. Але все це важливо, щоб зрозуміти Шкляра і зрозуміти «його» сьогодення.
«Над романом „Чорний Ворон“ я працював чотирнадцять літ»
— Пане Василю, ваш «Чорний Ворон» 2010 року мав ефект бомби, що вибухнула. І справді, це була перша така повстанська «духовна» вибухівка під режим Януковича, який щойно прийшов до влади, як вони думали, якщо не довічно, то на десятиліття, щонайменше. Я добре пам’ятаю той час: зневіра, безвихідь, аж раптом як ковток чистого повітря — «Залишенець. Чорний Ворон». Разом з тим, ви ж почали роботу над ним аж 1996-го, себто не під прихід Януковича писали. Отже, було відчуття чогось сакрального у цій темі, сакрального для України поза часом, незважаючи на жодні політичні обставини сучасності? Чи навпаки, якраз ці обставини, необхідність їх докорінної зміни і гнали автора до столу, до архівів, примушували братися за перо?
— Мабуть, Холодний Яр жив у мені змалечку десь на генному рівні. Про гайдамаків XX сторіччя я довго нічого не знав. Це була випалена сторінка української історії. Спершу довідався про гайдамаків часів Коліївщини з «Кобзаря». Десь у дванадцять років я так захопився Шевченком, що часто читав його вголос. Моє село Ганжалівка лежить за якихось кільканадцять кілометрів від Моринців, тому Тарасова мова була дуже близькою лексично, інтонаційно і ще багатьма нюансами. Ну, й згадує ж Тарас наші рідні місця — Лисянка, Сміла, Умань, Чигирин, Черкаси... Щоправда, я тоді ще завважив, що в його поетичних творах, навіть у «Гайдамаках», не згадується Звенигородка. Пояснював собі це тим, що довга назва міста важко лягає в ритм поетичних строф. А потім почув легенду, що Тарас був ображений на Звенигородку. Якось Енгельгардт переїздив через містечко берлином з великим почтом, а малий Тарасик вибіг далеко наперед і показував усім роззявам, що витріщалися на панський кортеж, ріжки. Мовляв, стережіться, у берлині сидить дідько з рогами. Хтось із звенигородчан доніс Енгельгардтові про Тарасову витівку, і малого за те дуже побили. Ось така була образа. А наша родина переїхала до Звенигородки якраз тоді, коли мені виповнилося дванадцять і я захопився «Гайдамаками». Декламував їх з таким натхненням, що навіть мій скупий на похвалу батько часто просив почитати ще. Добре засіло в пам’яті, як одного разу тато привів додому двох дуже колоритних чоловіків — це був поляк дядько Корницький і єврей дядько Аксельрод. Вони випили по чарці, а тоді мій татусь попросив: «Ану ж бо, синку, утни нам Гонту!» Я взяв «Кобзаря», а тато раптом підхопив мене і поставив на стілець, як на постамент. Я читав «Гонту в Умані» так артистично, що в дядьків Корницького й Аксельрода сльози текли рікою.
— То це ваш тато навмисне покликав таких гостей?
— Не знаю. Може, так збіглося. Але все це було без лихого наміру чи якогось натяку. І сльози дядьків були щирими. А про повстанський рух у нашому краї я довго нічого не знав. Ніхто ж про те і не згадував. Ще жило багато свідків гайдамаччини 20-х років, але ніхто нічичирк. Ну, а як же — у черкаському КГБ, здається, аж до 1974 року був «уполномочений по Холодному Яру». Більшовицька репресивна машина, вся ця їхня пропаганда так потопталися по людській пам’яті, що вже й більшість отих свідків називали повстанців бандитами. Коли я малим жив у Ганжалівці, якісь окремі згадки іноді проривалися в чоловічому товаристві. Наш родич дід Грицько Шкляр якось, осмілівши під чаркою, — діло було коло сільмагу, — запитав у котрогось зі своїх ровесників: «А пам’ятаєш, як у наше село заїхав Голий? На сірому, в яблуках, коні. Побачив дроти на телеграфних стовпах, дістав револьвера, бах-бах — і дроти повисли. Ото козак був!» Тепер я вже здогадуюся, що в село заїздив не хто інший як знаменитий отаман Трохим Голий. Ще пам’ятаю цікаві випадки, коли старші чоловіки грали в карти. І ось котрийсь із них ляскає картою по столі й вигукує: «Туз!» Тоді другий кидає короля з вигуком «Голий!», третій кидає ще одну карту — «Босий!». Так вони називали королів псевдонімами отаманів. Ну, а туз — то і є Степан Туз, відомий отаман із села Журжинці, що на Лисянщині. Я думав, Туз — його отаманський псевдонім, аж ні. Якось поїхав у Журжинці, а там багато людей з таким прізвищем.
— У вас, здається, ще була якась родинна історія, пов’язана з Холодним Яром.