— Ну, так. Один із моїх дідів по маминій лінії, Гараськом його звали, був у повстанцях. Його знайшли вбитим у Демуриному лісі. Цікаво, що дівоче прізвище моєї мами Демура. Ніхто навіть не знає, де він похований, той мій дідусь, бо Гараська нарекли бандитом. Але який же він бандит, якщо був учителем, потім старшиною Армії УНР? Окупанти всіх наших героїв називали бандитами. Цікаво, що коли ми з братом Петром встрявали у бійку, розбивали комусь носа чи наставляли синців, то нас дражнили Гараськами. Мовляв, дід у них був бандитом, то й ці у нього вдалися. Але реально я відкрив для себе Холодний Яр, як і більшість із нас, завдяки однойменній книжці Юрія Горліса-Горського, яка вийшла 1993 року у львівському видавництві «Червона калина». Досі не розумію, чому документальний твір учасника тих подій, осавула 1-го основного куреня гайдамаків Холодного Яру не мав тоді належного розголосу. Його навіть багато письменників не читали й не чули. Якби книжку відразу ввели до шкільної програми, сьогодні Україна була б інакшою. Та попри величезне захоплення спогадами Горліса-Горського я відчув одну прикрість. Автор завершує свій твір подіями весни 1921 року. Саме тоді він поїхав з Холодного Яру і більше не повернувся. Отаман Деркач попросив Юрія дістатися до головного повстанського штабу, яким керував у польському місті Тарнові Юрко Тютюнник. Треба було добутися до вищого проводу і розпитати, як там наша інтернована армія, чи планується загальне рушення, як діяти і на що сподіватися їм, тутешнім повстанцям. Залишенцям. Горліс-Горський успішно потрапив до Польщі, до повстанського штабу, але з невідомих причин до Холодного Яру більше не повернувся. Тому подальшу боротьбу своїх побратимів не зміг описати. А що ж було далі? Адже якраз після 21-го року розпочався найтяжчий період повстанської боротьби з окупаційною владою. Багато хлопців загинуло, одні пішли на амністію, дехто законспірувався під чужим прізвищем і поїхав у далекі краї, на той-таки Донбас, декому вдалося вислизнути за кордон. А була когорта найзапекліших, які стояли до останнього, залишаючись вірними своєму гаслу «Воля України або смерть». Боротьба фактично тривала ще десятиріччя. Останній холодноярський отаман Андрій Блажевський впав у бою в березні 1930-го. Як же їм велося, цим залишенцям? Як можна було продовжувати боротьбу, коли від тебе вже відвернулося одурене непом населення, без чого партизанський спротив, здавалося б, взагалі неможливий?
І ось 1996 року виходить у світ збірник документів та коротких спогадів «Героїзм і трагедія Холодного Яру» за редакцією Романа Коваля. Він містить і матеріали пізнішого періоду, того, що мене цікавить найдужче. Я раптом розумію, що про залишенців можна написати не тільки на рівні творчої фантазії, а й на міцному документальному ґрунті. Задум є! Потім Роман Коваль видає ще кілька документальних книжок про отаманів Холодного Яру. Взагалі він прокладає глибоку борозну в цій темі, і кожна його праця не лише проливає світло на ті події, а й надихає своєю тональністю, фанатичною любов’ю до повстанців Холодного Яру. Я вельми вдячний Романові за близьке спілкування, за спільні польові дослідження на Звенигородщині, за те, що він проклав мені стежку до Галузевого архіву СБУ Зрештою Роман Коваль став моїм консультантом і згодом редактором «Чорного Ворона».
— Ви кажете про польові дослідження. Ще були люди, які щось пам’ятали про Холодний Яр?
— Були. Цікавими виявилися мої пошуки слідів Прокопа Пономаренка на псевдо Квочка, який завідував господарчою частиною полку гайдамаків Холодного Яру за отаманування Василя Чучупака. Після партизанки Прокіп завіявся до Кривого Рогу, там працював у копальнях. Але дуже сумував за Холодним Яром і згодом повернувся до свого села Лубенці, що в Кам’янському районі. Зустрів у сусідньому селі Деменці свою колишню любов і пристав у прийми. У колгоспі не працював жодного дня, гребував рабською працею. Якийсь час щось там робив у лісництві. Вони, колишні повстанці, всі такими були. Кому вдалося приховати своє минуле, то шукали роботу або в лісі — ліс-батько! — або, якщо вже в колгоспі, то біля коней. Але Прокіп Пономаренко так і не зміг пристосуватися до радянського життя. Він був з іншої кістки, був людиною волі. Зрештою жінка переселила Прокопа в хатину через сіни і фактично його покинула. Він жив самотиною. Але всі, хто знав Квочку, відгукувалися про нього лише добрим словом. Колишня його сусідка дев’яносторічна бабуся Віра згадувала його зі сльозами на очах. Десь у сімдесятих роках на Великдень вона пішла провідати повстанця-самітника — занесла йому мисочку холодцю і чвертку горілки. До вечора Прокіп повернув їй чисту мисочку, пішов додому й... повісився. Він не зміг далі жити в чужому йому світі. Такі драматичні історії, пов’язані з Холодним Яром, важили для мене дуже багато, хоч я знав, що не всі вони ляжуть у канву роману.
— Напевно, серед нелегких завдань був пошук головного героя? Адже на таку роль заслуговує чи не кожен холодноярський отаман. Чим ви керувалися у цьому виборі?
— Звісно, це дуже важливий момент. Я мав особливі симпатії до Чорного Ворона з Жовтих Вод, якого звали так, як мого батька — Микола Шкляр. Ви ж знаєте, що псевдонім Чорний Ворон мали кілька отаманів. Але отаман із Жовтих Вод, на жаль, загинув у 20-му році й тому не вписувався в образ залишенця. Тоді я пішов шляхом географічної близькості до свого краю і зупинився на Чорному Вороні з Товмача. Із села, яке входило колись до Звенигородщини. Це дуже знаменитий і водночас загадковий отаман. У чекістських документах названо його справжнє ім’я як Іван Якович Чєрноусов. Але я думаю, що отаман був талановитим конспіратором і навіть тут увів ворогів в оману. У Товмачі та околицях ніколи не жили ніякі Чєрноусови, ба навіть Чорновуси. Принаймні мої дослідження схиляють до того, що його прізвище було скоріше за все Білоус. У Товмачі був цілий куток Білоусів, і всі вони вважалися непокірними ворохобниками. Очевидно, з їхнього середовища і вийшов цей зухвалий отаман, котрий підробив чи роздобув собі документи з гумором — поміняв білий вус на чорний. Ті ж таки чекістські звіти засвідчують, що «банду» Чорного Ворона зліквідовано 1925 року, і цей період боротьби мене й цікавив найбільше. Отже, над романом я працював десь чотирнадцять років. Волею випадку він вийшов, як ви кажете, під режим Януковича, і вийшов справді дуже вчасно. Степан Хмара згодом скаже, що це сталося волею Провидіння. Так чи ні, але я ще під час роботи над романом відчув, що це буде книга мого життя. І поставивши останню крапку, сказав собі: «Молодець! Ти це зробив». Тоді ще живий Анатолій Дімаров, котрий знав, що я пишу про Холодний Яр, попросив прочитати рукопис. Я завіз йому додому ці чотириста з гаком сторінок комп’ютерного тексту, Дімаров пообіцяв, що за тиждень подужає. А наступного дня подзвонив і сказав, що, взявши першу сторінку, не зміг відірватися до останньої. Читав день і цілу ніч. Я почув від старого майстра стільки похвал, що в мене виросли крила. На тих крилах і полетів до нього додому по свій рукопис. Анатолій Андрійович обняв мене, поставив на стіл пляшку чудового трунку, який він сам доводив до пуття чудодійними травами, і ми почали розмову. Дімаров сказав, що перш ніж читати рукопис, він, як досвідчений редактор, узяв ручку, щоб робити якісь правки, але не виправив жодного слова. Це класика, сказав він, а тому я хочу вам дати лише одну пораду. Класичний твір мусить мати прозору назву.
— У вас була назва «Залишенець»? Як на мене, дуже добра, вагома назва.
— Так, і мені вона дуже подобається. Свіжа, неповторна і водночас містка, змістовна. Але я сказав Дімарову, що може бути і «Чорний Ворон». За псевдонімом головного героя. От-от, зрадів він, так буде краще. Класичному твору пасує зрозуміла назва. «Зачарована Десна», «Тихий Дон», «Лебедина зграя»... Я погодився на «Чорного Ворона», хоча «Залишенець» сидів глибоко в серці і ще протестував. Так збіглося, що видавництво «Ярославів Вал» разом з Лігою меценатів саме тоді проводило конкурс на кращий історичний твір. Я подав їм «Чорного Ворона», він виграв перше місце, і за умовами конкурсу роман дуже швидко вийшов у «Ярославовому Валу». Аж тут до мене звернулося видавництво «Клуб сімейного дозвілля», запропонувало вигідні умови і викупило права на видання роману. Їм більше припала до смаку назва «Залишенець». Відтоді ці дві назви мовби зрослися в одну, і роман часто так і називають «Чорний Ворон. Залишенець». Хоча це дві різні назви одного твору. Так буває.