— Складне запитання. Я маю великий жаль з того, що від загальноукраїнського лідерства був лукаво усунутий найпослідовніший самостійник Микола Міхновський. Діяч, котрий на відміну, скажімо, від Грушевського чи Винниченка, добре розумів першочергове значення розбудови власного війська. Можна сміливо припускати, що усунули Міхновського не без участі чи згоди Симона Петлюри, політична конкуренція тоді теж була жорсткою. Але ж Петлюра став символом української революції. Три постаті в нашій історії були настільки знаковими, що їхні імена стали загальними назвами борців за волю Вітчизни — мазепинці, петлюрівці, бандерівці. Тому в цій ієрархії попереду я все-таки бачу Петлюру. За ним випливає постать Михайла Грушевського — не лише як першого президента України, а можливо, насамперед як великого вченого-історика, котрий своєю титанічною працею, крім усього, обґрунтував тисячолітнє існування українського етносу та його природне право на своє самостійне життя. Тобто його історичні праці задовго до революції формували самостійницьку свідомість українців. І коли постало питання, кого обрати на голову Центральної Ради, то навіть не виникало дискусій. Авторитету Грушевського не було альтернативи. Ну, тут уже традиційно горнеться до трійки вождів Володимир Винниченко, політик амбітний, самолюбивий, суперечливий, але ж безперечний самостійник. Саме Винниченко став автором найважливіших універсалів та інших документів УНР, які законодавчо утверджували незалежність держави. Далі я бачу гетьмана Скоропадського, якого дехто з моїх авторитетних друзів ставить на перше місце як конструктивного державотворця. Справді, багато є позитиву у гетьмана, особливо щодо розбудови державницьких інституцій, але, як на мене, йому важко пробачити знущання проросійського офіцерства над українським селянством. Знаємо, що Скоропадський пригрів багато військової «кацапні», яка фізіологічно ненавиділа українців, особливо селян, що, власне, і були коренем української нації. Моя бабуся Оксана не раз розповідала мені, ще малому, про «кадетів» — так наші люди називали отих кацапчуків з гетьманської варти. Наїдуть було в село, б’ють людей, відбирають худобу, майно, збиткуються над старим і малим. До речі, й відоме Звенигородське повстання влітку 1918-го розпочалося саме з моєї Ганжалівки та сусіднього села Орли. І хоч називають те повстання то протигетьманським, то протинімецьким, але було воно, можна сказати, насамперед протиросійським. Бо хоча російської влади формально в Україні не було, але її ментальні виродки великою мірою правили тут свій бал. І селяни їх ненавиділи більше, ніж німців. Знаєте, як наші вільні козаки покарали німців, котрих захопили в полон під час того повстання? Послали сапати буряки. А гетьман згодом поплатився владою і розвалом Держави через ігнорування інтересів селянства і толерування чужинців. Правду кажучи, усі наші лідери були незалежниками, але передусім вони були живими людьми зі своїми складними характерами, амбіціями, власним баченням української перспективи. І треба сказати, що й українське суспільство внаслідок тривалого колоніального животіння було неоднорідним, малосвідомим, усі великі міста залишалися в московському силовому полі. Тобто це був дуже крихкий «матеріал» для побудови консолідованої нації. Гостро відчувалося невдоволення діями тодішніх вождів серед різних верств населення і, зокрема, у середовищі військовиків. Пам’ятаємо ж навіть спробу перевороту, коли полковник Оскілко хотів арештувати уряд Мартоса, а відтак і самого Петлюру. До речі, в тій акції був активно задіяний і Семен Гризло — згодом один із найгрізніших отаманів Холодного Яру. Серед військових діячів того часу бачимо яскравих особистостей, котрі за умови їхнього лідерства могли б повести визвольну боротьбу успішніше. Згадаймо Болбочана, Дяченка, Коновальця... Але й тоді, як тепер, партійна верхівка суворо регламентувала «квоти» на посади. Щодо великої кількості соціалістів серед еліти, то я не бачу в цьому фатальної проблеми. Інша річ, що всі ці соціалісти великою мірою були отруєні московською блекотою. Навіть декларуючи самостійність України, вони не уявляли цілковитої відірваності від «братнього народу», не бачили, кажучи по-сучасному, самобутнього європейського шляху. Але якби ми пройшли у власній державі епоху тоталітарного режиму українського націонал-комунізму, то сьогодні не мали б проблем ні з сепаратизмом, ні з державною мовою, ні з експансією інформаційного і культурного простору. За умов демократії, особливо такої безхребетної, якою вона є у нас, надзвичайно важко відновлювати історичну справедливість.
— Багато люду під час боротьби 1917—1921 років просто не встигли стати Українцями. Простіше кажучи, нам банально не вистачило часу, аби створити справді потужне військо та міцну Державу. Був не тільки зовнішній спротив, але й велика внутрішня інерція серед українців, величезне зросійщення. У «Чорному Вороні» є показовий персонаж чекіста Птіцина, який родом «із Адєси», але дід якого ще мав прізвище Птах. І таких «птіциних» були цілі полки у прямому і переносному значеннях. Може, тому тодішня війна за Незалежність скінчилася так трагічно, бо головною зброєю окупанта стало те, що пізніше, у 30-х, у Європі дістало назву «п’ятої колони»?
— Я вже казав про неоднорідність українського населення, про зросійщені міста, які залишалися в силовому полі Московії. Великою мірою ми й сьогодні перебуваємо у схожому становищі. Такий стан речей дозволяв ворогові легко вкорінювати в патріотичні середовища провокаторів, агентів, запроданців. Переманювати на свій бік несвідомий, затурканий елемент, голоту, одурену обіцянками чи земельки, чи комуністичного раю. Ота російсько-українська війна також мала всі ознаки гібридної. Москва настановляла в Харкові більшовицький уряд зі своїх підданців, які закликали в Україну полчища окупантів. Щоб показати, що за владу Рад борються українці, творилися збройні формування з нашою національною атрибутикою — Червоне козацтво, Таращанський полк, Богунський... Я колись думав, що ці полки справді були сформовані з одурених українців, аж ні. Переважну більшість особового складу в них становили росіяни. Звісно, що вистачало й своїх заблудлих овець. Чимало їх було серед збільшовиченого пролетаріату та й серед сільської голоти, мізки якої виявилися благодатним ґрунтом для популістських гасел. Взагалі ж, треба чесно сказати, що більшість населення становила несвідома маса, вона не готова була всім серцем сприйняти ідею незалежності. Показовим з цього приводу є одкровення ще одного холодноярського отамана Івана Савченка-Нагірного. Його схопили й віддали ворогу селяни-земляки. Перебуваючи у в’язниці, отаман перед стратою зумів передати листа до рідних. У ньому він пише, що мав щире серце і пішов боронити рідний край і нарід, ще не знаючи, що нарід — це сіра маса, яка навіть не здатна мріяти про свою кращу долю. Тому, каже далі отаман, я кладу свою голову заради святої ідеї. Завважте, заради ідеї. Отієї, яка була написана на чорному бойовому прапорі холодноярців — «Воля України або смерть». Тієї ідеї, яку підхоплять і заради якої віддаватимуть життя борці майбутніх поколінь — січовики Карпатської України, вояки УПА та й нинішні наші воїни.
— Трагізм доль хоподноярських повстанців вражає. Можна лише уявити, як на простих людей зі Звенигородщини, Чигиринщини, Смілянщини, Богуславщини тощо тиснули обставини безвиході, особливо вже коли й війська Петлюри, роззброєні у Польщі, змушені були припинити боротьбу. Допомоги не було звідки чекати. Але ж ця безвихідь проросла священними паростками — боротьба ОУН у 30-х, потому така ж трагічна війна УПА на два фронти, після знищення УПА майже одразу з’ява українських дисидентів, а потім уже й Народний Рух підоспів. Тобто цю ж надію при повній безнадії, я думаю, якраз і побачили, і насамперед — молодь, у «Чорному Вороні»? Мабуть, це також стало причиною величезної мотиваційної сили роману.
— Ця мотиваційна, як ви кажете, сила перевершила всі мої сподівання. На презентаціях «Чорного Ворона» найбільші зали не вміщали людей. Книжку купували оберемками — на подарунки друзям, для шкіл, бібліотек. Один молодий львівський підприємець, симпатичний такий хлопчина, каже: я хочу купити чимало ваших книжок, допоможіть. А скільки вам треба? — питаю. П’ять тисяч, каже. І купив, у видавництві. Вагон! Коли я приїхав на зустріч із читачами до Львівського університету, туди прийшло кілька тисяч людей. Не вміщала жодна зала. Ми провели зустріч просто неба біля пам’ятника Франкові. Там зібрався Майдан. Люди накинулися на мене з книжками брати автографи, ледве не задушили. Тоді гурт дужих юнаків узялися за руки й оточили мене охоронним кільцем, а тисячі людей натискали з книжками, і замість автографів я встигав лише ставити галочки. Але то Галичина, а уявіть, як співало моє серце, коли так само люди збиралися в Одесі, Дніпрі, Кривому Розі, Черкасах... У мене мороз пішов по шкірі, коли на Сході один хлопчина сказав: «Покажіть, де вмерти за Україну». Потім я зустрів цього хлопчину на Майдані. З Майдану він пішов добровольцем на війну, до полку «Азов». В Одесі в Українському театрі балкон тріщав од людей, дівчата сиділи у хлопців на плечах. Я запитав у мого модератора Сергія Проскурні: що то за публіка? Він каже, начебто юристи, студенти Ківалова. Ну, думаю, зараз почнеться: «Ганьба!» чи щось таке. Розпочинаю виступ, і раптом ті студенти на всю широчінь балкону розгортають червоно-чорний прапор і вигукують: «Слава Україні!». У мене клубок до горла, не можу говорити... На наступний тур по Україні мій товариш, дизайнер Олег Ганжа, виготовляє плакат для оголошень — я стою в полум’ї війни і вгорі гасло: «Зупинимо окупанта!» Холодні голови мені кажуть: «Яка війна? Чоловіче, навіщо ти лякаєш людей?» А тим часом на кожній зустрічі мене запитують: «Чи є серед наших сучасників такі люди, як Чорний Ворон?» Я відповідаю: «Немає, але вони ось-ось з’являться. Нас витоптали до самісіньких генів, та незабаром ви цих хлопців побачите». І ми їх побачили вже під час Революції гідності. Дехто і на Майдан приїхав з «Чорним Вороном». В Українському домі діяла майданівська бібліотека, хітом у ній був «Залишенець». Я там виступав. А потім сиджу вночі біля залізної бочки з багаттям, підходять хлопці, пропахлі димом. «Пане Василю, — просять, — ідіть додому, ви вже своє зробили». А мені так любо було ночами сидіти біля багать. Справжня партизанка, як кажуть галичани. «Дякуємо, що ви з нами», — чую голос. Ще якогось разу підходять криворіжці. Закіптюжені, тільки зуби поблискують у відсвітах вогню. «Пане Василю, вийдіть на сцену, скажіть своє слово, народ їх змете». Одного разу я вже й ногу поставив на східець сцени, а потім раптом зупинився. «Покажіть, де вмерти за Україну», — пульсувало у скронях. Відчув таку відповідальність, таку напругу, що, грішний, не витримав і відійшов. Про це важко говорити, але були мої читачі й серед Небесної сотні. Василь Мойсей із Луцька навіть узяв собі позивний Чорний Ворон, багато хто вже на Майдані мав позивний. Хлопці йому кажуть, що Чорний Ворон — це добре, але бажано мати позивний з одного слова. Добре, каже Василь, тоді хай буде Крук, це і є Чорний Ворон. Снайпер пробив йому груди. Василя поховали у міському парку в Луцьку. Я провідував його могилу, зустрів там Василевого старшого брата Романа. Він священик. Приніс, показав мені того «Залишенця», якого читав Василь. Я взяв книжку в руки, стислося серце. Отець Роман розповів, як вони з мамою поїхали до Києва подивитися на Інститутській, де загинув Василько. Знайшли його портрет серед інших у сосновому вінку. Стоять, отець Роман підтримує маму, в якої підгинаються ноги, і раптом вони чують шум крил і на вінок сідає чорний ворон. Сів і дивиться на них, розставивши крила. Містика? — спитав я. Ні, — відповів отець Роман. — Герої не вмирають.